Голубєва Неллі Юріївна,

д.ю.н, проф., зав. каф. цивільного процесу,

проф. каф. цивільного права

НУ «Одеська юридична академія», адвокат

 

 

 

Загальні положення про судові витрати були висвітлені у попередній публікації «Судові витрати. Частина І. Загальні положення», а ознайомитися з даною статею російською мовою можна за посиланням «Судебные расходы. Часть II. Предварительное определение суммы судебных расходов. Обеспечение, отсрочка и рассрочка судебных расходов«.

 

Новелою ЦПК є правила встановлені ст. 134 ЦПК. Разом з першою заявою по суті спору (див. ст. 174 ЦПК) кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв’язку із розглядом справи.

Такий перелік має бути обов’язково поданий, оскільки у зворотному випадку ця особа може втратити взагалі можливість вимагати відшкодування відповідних витрат в силу приписів ч. 2 цієї статті

Крім того, п. 9 ч. 3 ст. 175 ЦПК визначено, що позовна заява має містити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи. Попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв’язку із розглядом справи має зазначатися у відзиві на позов згідно п. 8 ч. 3 ст. 178 ЦПК.

При цьому, попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону в доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами. Але такий розрахунок не має значно відрізнятися від остаточної суми витрат, чи така різниця має бути обґрунтована (див. ч.ч. 4,5 ст. 141 ЦПК).

Розрахунок подається у довільній формі. Розрахунок суми судових витрат сторони може як міститись у тексті позовної заяви чи відзиву, так і бути доданий до неї у вигляді окремого процесуального документа.

Правило, встановлене у ч. 2 ст. 134 ЦПК про те, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору, сформульоване як право, а не обов’язок суду.

 Розмір заявлених сторонами судових витрат суд з’ясовує у підготовчому засіданні (ст. 197 ЦПК).

 Суд, керуючись завданнями судочинства (ст. 2 ЦПК), задля своєчасного та ефективного розгляду справи може за власною ініціативою визначити орієнтовну суму судових витрат. Цей розрахунок необхідний для застосування ст. 135 ЦПК за потреби.

Стаття 134 ЦПК не містить такої умови здійснення розрахунку судом як відсутність попередніх розрахунків судових витрат з боку сторін, тому, вважаємо, що навіть при їх наявності суд наділений правом визначити орієнтовну суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу).

Так, в ухвалі про витребування доказів суд вирішує питання забезпечення чи попередньої оплати витрат осіб, пов’язаних із поданням відповідних доказів (ч. 11 ст. 84 ЦПК). В ухвалі про огляд доказів за їх місцезнаходженням суд вирішує питання забезпечення чи попередньої оплати витрат осіб, пов’язаних із таким оглядом (ч. 9 ст. 85 ЦПК). При цьому він може керуватися власним розрахунком суми відповідних витрат.

Зазначимо також, що згідно п. 13 ч. 1 ст. 353 ЦПК ухвали суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/2189/18).

Забезпечення судових витрат – новела нової редакції ЦПК.

Згідно ч. 1 ст. 135 ЦПК суд може зобов’язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов’язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією, про що постановляє ухвалу

Застосування цього інституту судом можливе при дотриманні основних засад цивільного судочинства, зокрема пропорційністю, розумністю строків розгляду справи судом, неприпустимості зловживання процесуальними правами та завданням цивільного судочинства.

Суд оцінює попередні розрахунки судових витрат, поданих сторонами разом з позовом та відзивом на позов, також ураховує заперечення (за наявності) щодо заявленого позивачем розміру судових витрат, які позивач поніс та очікує понести до закінчення розгляду справи по суті (які відповідач може викласти у відзиві на позов згідно ст. 178 ЦПК) та робить висновок щодо суми внеску з урахуванням розумності, обґрунтованості та пропорційності цих судових витрат.

Забезпечення судових витрат має запобігти можливим зловживанням правом на позов (якщо підстави для судового захисту відсутні).

Крім того, попередня оплата судових витрат передбачена ч. 2 ст. 134 ЦПК має запобігти необґрунтованим клопотанням про виклик свідка, призначення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача, забезпечення, витребування або огляд доказів за їх місцезнаходженням.

Так, згідно ч. 2 ст. 135 ЦПК суд може зобов’язати учасника справи, який заявив клопотання про виклик свідка, призначення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача, забезпечення, витребування або огляд доказів за їх місцезнаходженням, попередньо (авансом) оплатити витрати, пов’язані з відповідною процесуальною дією. Якщо клопотання заявили декілька учасників справи, необхідну грошову суму авансом у рівних частках сплачують відповідні учасники справи, а у випадках, коли відповідна процесуальна дія здійснюється з ініціативи суду, – сторони в рівних частках.

Якщо сторона, на яку ухвалою покладено обов’язок забезпечення чи попередньої оплати судових витрат не виконала цей обов’язок, суд вправі відхилити відповідне клопотання або скасувати раніше постановлену ухвалу.

Як спеціальних захід забезпечення судових витрат передбачено можливість депонування коштів з боку позивача на користь відповідача для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв’язку із розглядом справи. Цей захід також направлено на запобігання зловживанням процесуальними правами, зокрема правом на позов.

Зазначене забезпечення може застосовуватися за наявності хоча б однієї з таких двох умов, зазначених у ч. 4 ст. 134 ЦПК:

1) позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або

2) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.

Таке забезпечення судових витрат також може бути застосоване, якщо суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.

У статті 44 ЦПК йдеться про неприпустимість зловживання процесуальними правами. На жаль, у законі не визначено поняття «зловживання процесуальними правами», а тільки указується на недобросовісну поведінку як зловживання правами та перелічуються можливі різновиди такої недобросовісної поведінки, що може утруднити застосування на практиці вищезазначених норм. Цей перелік не обмежується тільки випадками, зазначеними у ст. 44 ЦПК. Зловживанням процесуальними правами може бути визнана будь-яка поведінка, яка має ознаки недобросовісної, з можливістю застосувати передбачені законом санкції (див. п. 2 ч. 1 ст. 148 ЦПК).

Тобто зловживання правом процесуальним законодавством розкривається через недобросовісну поведінку. Пропонуємо вважати, що зловживання цивільними процесуальними правами – це недобросовісні дії учасників судового процесу, направлені на реалізацію суб’єктивного права всупереч його призначенню, за допомогою яких один учасник цивільного процесу чи його представник навмисно або недбало заподіює шкоду іншим учасникам процесу чи їх представникам чи правосуддю в цілому.

При цьому не йдеться про те, що має бути оцінена всяка поведінка учасника судового процесу на предмет її добросовісності, оскільки поодинокі випадки поведінки, що можуть мати зовнішній вигляд недобросовісної, можуть мати інші причини: необізнаність, помилка тощо. Але на умисну недобросовісну поведінку може вказувати зокрема, систематичність, відсутність розумних підстав певної поведінки тощо. В деяких країнах до підтвердження сутяжницької поведінки відносяться також поведінка учасника в інших справах до того ж відповідача чи з незначними сумами протягом певного періоду тощо.

У ч.2 ст. 44 ЦПК зловживання процесуальними правами розкривається через іншу категорію (не через недобросовісну поведінку). Так, зловживанням процесуальними правами названі дії, що суперечать завданню цивільного судочинства. Згідно ч. 1 ст. 2 завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Визначення зловживання процесуальними правами тільки через категорію «дії, що суперечать завданню цивільного судочинства» саме по собі не дає змоги виявити, що є зловживанням процесуальними правами, а що є реалізацією процесуальних прав учасниками процесу, але, наприклад, таке, що веде до втрат процесуального часу. Тільки визнання відповідних дій недобросовісною поведінкою дає змогу говорити про зловживання процесуальними правами.

На суд покладено обов’язок запобігання зловживанню учасниками судового процесу їх правами та вжиття заходів для виконання ними їх обов’язків (ст. 12 ЦПК).

Зловживання правом на позов – окремий випадок  зловживання процесуальними правами. Відповідач має довести недобросовісність позивача. Визначення «завідомо безпідставного позову» включає як суб’єктивний критерій (незнання чи ігнорування відсутності порушеного права чи інтересу), так і об’єктивний (відсутність порушеного права чи інтересу). Див. також ст.ст. 2, 4 ЦПК.

Сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням приписів ст.ст. 137, 139, 141 ЦПК (про це докладніше у наступних публікаціях).

Згідно п. 10 ст. 257 ЦПК суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач у визначений судом строк не вніс кошти для забезпечення судових витрат відповідача і відповідач подав заяву про залишення позову без розгляду. Згідно ж ч. 6 ст. 134 ЦПК у разі невнесення у визначений судом строк коштів для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу суд за клопотанням відповідача має право залишити позов без розгляду. Тобто сформульоване як право, а не обов’язок суду.

 

Відстрочення та розстрочення судових витрат. Згідно ч. 1 ст. 136 ЦПК суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Це положення  направлено на забезпечення доступу до правосуддя для кожної особи, якій необхідно звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ст. 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім’ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров’ю.

Відстрочка сплати судового збору (перенесення строку платежу на інший період) та розстрочка сплати судового збору (надання права сплати у відповідних частинах протягом визначеного строку) надається судом у відповідній ухвалі:

1) на визначений строк (але не пізніше ухвалення рішення);

2) до ухвалення судового рішення.

Основною умовою для відстрочення або розстрочення сплати судових витрат є майновий стан особи, що звертається до суду.

Визначення майнового стану сторони є оціночним і залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень її майнового стану.

Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно зі ст. 12 ЦПК  повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі.

На підтвердження свого майнового стану особа може подати до суду такі документи, як довідку про доходи, довідку з Фонду зайнятості про те, що вона знаходиться на обліку та не працює, довідку про стан сім`ї тощо.

Наприклад, суд зазначає, що довідка про заробітну плату чи про отриману пенсію за останній період не свідчить про те, що в особи не може бути інших доходів, а отже, не є належним доказом скрутного матеріального становища. На підтвердження відсутності інших доходів суди достатньо часто вимагають саме довідку про доходи особи, видану органами ДФС (див. ухвалу Верховного Суду від 08.11.2018 р. у справі №234/13165/17).

Суд має встановити відсутність чи наявність в особи можливості сплатити судовий збір, враховуючи її майновий стан, та не допустити недобросовісного ухиляння від сплати судового збору, адже у ст. 129 Конституції України передбачено, що однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Крім того, безпідставне відстрочення сплати судового збору є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливих судових процедур і рівності учасників судового процесу перед законом.

Так, в ухвалі Верховного Суду  від 19 квітня 2018 року у справі № 295/11410/15-ц зазначено, що подана касаційна скарга не може бути прийнята касаційним судом до розгляду та вирішено питання про відкриття касаційного провадження з наступних підстав. У доданому до касаційної скарги клопотанні уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» просить відстрочити сплату судового збору за подання касаційної скарги відповідно до ч. 1 ст. 136 ЦПК посилаючись на тяжкий майновий стан Банку у зв’язку із розпочатою процедурою ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк».

Наведені у клопотанні підстави для відстрочення сплати судового збору за подання касаційної скарги не можна визнати такими, що унеможливлюють чи утруднюють його сплату, а тому враховуючи, що безпідставне відстрочення сплати судового збору є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливих судових процедур і рівності учасників судового процесу перед законом, клопотання задоволенню не підлягає. З огляду на викладене, заявник має сплатити судовий збір.

Незадовільне фінансування державних установ також не є підставою звільнення від сплати судового збору. Так, в ухвалі від 26 березня 2018 року у справі № 2-775/2006 Верховний Суд не сприйняв доводи заявника, що військова частина А 0549 фінансується виключно з державного бюджету України, кошти на оплату судового збору надходять нерегулярно та в неналежній кількості, станом на 14 лютого 2018 року кошти на оплату судового збору на рахунках військової частини відсутні. Посилаючись  на приписи ст. 8 Закону України «Про судовий збір», в якій йдеться про різні категорії малозабезпечених фізичних осіб, суд зробив висновок, що наведені представником військової частини № А 0549 обставини та докази, на їх обґрунтування, не є достатніми підставами для застосування положень ст. 136 ЦПК.  

В іншому випадку, суд визнав наведені заявником доводи, а також додані до клопотання про звільнення від сплати судового збору докази є обґрунтованими та такими, що підтверджують складний майновий стан заявника, що об’єктивно перешкоджав сплаті нею судового збору за подання касаційної скарги у даній справі (заявник є пенсіонером (71 рік) та не отримує пенсію протягом 2 років, оскільки  є внутрішньо переміщеною особою, має вкрай скрутне матеріальне становище, у зв’язку з чим для здійснення представництва її інтересів була змушена звернутися до Ужгородського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги) (ухвала Верховного Суду від 29 грудня 2017 року у справі 2-3877/11).

Згідно ч. 2 ст. 136 ЦПК, якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до ст. 257 ЦПК залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Оскільки відстрочка сплати судового збору або розстрочка сплати судового збору надається судом: 1) на визначений строк (але не пізніше ухвалення рішення); 2) до ухвалення судового рішення, то і наслідки несплати будуть залежати від цього строку. В першому випадку заява залишається без розгляду (див. ст. 257 ЦПК), у другому — стягуються за судовим рішенням.

Частиною 2 ст. 127 ЦПК передбачено, що встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Тому визначений строк також може бути продовжений (див., наприклад, ухвалу Верховного Суду 12 березня 2018 року у справі №542/1351/17, суд відмовив у звільненні від сплати судового збору, але продовжив строк для його сплати).

З тих саме підстав, що були викладені вище суд може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати.

Так, в касаційній скарзі заявник заявив клопотання про звільнення від сплати судового збору, на підтвердження чого надав довідку Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві, зі змісту якої вбачається, що у нього був відсутній дохід за попередній рік та I квартал поточного року.

Задовольняючи клопотання заявника про звільнення його від сплати судового збору, Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду виходив з наступного.

Європейський суд у своїй практиці зазначав, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами і поставленою метою.  

Згідно з ч. 3 та 4 ст. 136 ЦПК суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд у порядку, передбаченому законом, може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 8  Закону України «Про судовий збір» суд може своєю ухвалою за клопотанням сторони відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, якщо розмір судового збору перевищує 5% розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік.

Частиною другою цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

Враховуючи положення  п .1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, несплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (ухвала у справі № 761/12145/17).

У справі №686/114/16-ц Верховний Суд підкреслює, що підстави для відмови суду у задоволені заяви про зменшення розміру судового збору мають бути аргументовані.

Так, для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (Рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» від 20.02.14).

ВС КЦС зазначив, що положення статей ЦПК України та ЗУ «Про судовий збір» не містять визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі наданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути аргументовані.

Апеляційний суд, розглядаючи питання про можливість зменшення розміру судового збору у даній справі та вважаючи надані докази на їх підтвердження недостатніми для висновку про майновий стан відповідача, не навів мотивів такої відмови у клопотанні, з урахуванням того, що скаржником частково було сплачено судовий збір.

Крім того, апеляційний суд не зазначив, які саме документи необхідно надати для того, щоб скористатися правом на зменшення розміру судового збору.

Відмовляючи у задоволенні заяви про зменшення розміру судового збору та одночасно визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд не надав можливості особі, яка з нею звернулась, відреагувати на позицію суду щодо вирішення заявленого клопотання (постанова ВС КЦС у справі №686/114/16-ц від 04.07.2018 року).

В іншій справі Верховний Суд зазначив, що питання перевірки реальної спроможності заявників – фізичних осіб сплатити судовий збір у спорах із суб’єктами владних повноважень набуває особливої актуальності та має детально перевірятися судами у випадку, якщо заявники ставлять питання про звільнення, зменшення та/чи розстрочення/відстрочення сплати судового збору. За наявності таких питань суди повинні вказувати, які конкретно докази заявник має надати на підтвердження факту свого незадовільного майнового стану, у разі якщо наданих доказів недостатньо або вони не є належними; повинні надати їм належну оцінку та прийняти вмотивоване рішення, враховуючи, зокрема, суть спору, статус особи заявника, обставини, що призвели до неможливості сплатити судовий збір.

Підтримуючи касаційну скаргу фізичної особи, Верховний Суд зазначив, що як вбачається з ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху, суд послався на відсутність підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених Законом України «Про судовий збір». При цьому ухвала суду не містить правової оцінки тих обставин (аргументів), які позивач зазначив у клопотанні про звільнення від сплати судового збору, а саме – у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем, оскільки позивач є пенсіонером, який отримує мінімальну пенсію, з якої пенсійний фонд утримує 20 % на погашення переплати. Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції фактично не дослідив обставин, зазначених скаржником, і формально послався на те, що наведені в клопотанні обставини не свідчать про наявність підстав для звільнення скаржника від сплати судового збору, не вказав, які саме обставини і докази на підтвердження рівня майнового стану має надати позивач з огляду на те, що оцінку таким доказам надає саме суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні (постанова Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 821/1896/15-а).

Таким чином, суд, встановивши, що майновий стан особи, що звертається до суду, перешкоджає чи може перешкодити можливості захисту нею своїх прав та інтересів в судовому порядку може:

1) відстрочити або розстрочити сплату судового збору (згідно ч. 1 ст. 136 ЦПК);

2) зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи (згідно ч. 3 ст. 136 ЦПК);

3) взагалі звільнити від їх сплати (згідно ч. 3 ст. 136 ЦПК).

Підставою таких рішень є ступінь незадовільності майнового стану особи.

Також, в силу прямої вказівки закону розмір судового збору також зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову.

 

 

Про витрати на професійну правничу допомогу

у наступній публікації.

 

Предыдущая статьяСудові витрати. Частина І. Загальні положення
Следующая статьяСудебные расходы. Часть I. Общие положения
Нелли Голубева
Доктор юридических наук, профессор, профессор кафедры гражданского права, заведующая кафедрой гражданского процесса Национального университета «Одесская юридическая академия», заслуженный юрист Украины, адвокат.
В 2002 году закончила Одесскую национальную юридическую академию с отличием.
В 2005 году защитила диссертацию на получение научной степени кандидата юридических наук по теме «Обязательства из публичного обещания вознаграждения». С сентября 2006 года работала на должности доцента кафедры гражданского права. С сентября 2014 года – профессора кафедры гражданского права Национального университета «Одесская юридическая академия».
В 2013 году защитила диссертацию на получение научной степени доктора юридических наук по теме «Обязательства в гражданском праве Украины: методологические основы правового регулирования».
С февраля 2015 года – заведующая кафедрой гражданского процесса Национального университета «Одесская юридическая академия».
Сфера научных интересов: вопросы и проблемы, связанные с обязательственным правом, правом собственности, наследственным и семейным правом, а также общетеоретические проблемы гражданского права и гражданского процессуального права. Вопросами процессуальных отраслей права Украины занимается с 2010 года: была соредактором комментариев к ГПК Украины и соредактором учебника по гражданскому процессу Украины, а также соавтором к научно-практическим комментариям к КАС и ХПК.
Автор более 200 научных и учебно-методических работ.
С 2016 года – являлась членом научно-консультативного совета при Верховном Суде Украины, с 2018 года – член научно-консультативного совета при Верховном Суде.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here