З прийняттям нових редакцій процесуальних кодексів набуло актуальності питання вирішення справи судом, встановленим законом, як складової права на справедливий суд. Зазначена проблематика, перш за все, прихована у питаннях призначення складу суддів, а також у можливості розгляду справи об’єднаною палатою касаційного суду.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру [1].
Фраза «встановлений законом» в даному контексті поширюється не лише на правову основу самого існування «суду» як певного органу, але й на склад колегії у кожній справі, про що Суд неодноразово зазначав у низці справ: ухвалі щодо прийнятності від 4 травня 2000 року у справі «Бускаріні та інші проти Сан-Маріно» (заява № 31657/96), та «Посохов проти Росії»(заява № 63486/00), а також у рішенні «Олександр Волков проти України». Прямим наслідком такої тези є те, що орган, заснований не на підставі закону, буде позбавлений легітимності, необхідної в демократичному суспільстві, для розгляду індивідуальних скарг.
Автономного тлумачення у практиці ЄСПЛ набув і термін «закон», який має відповідати ознакам чіткості і доступності, тобто його можливості бути вільно й однозначно бути сприйнятим будь-якою особою.
Визначившись з основними поняттями, можна приступити до окреслення проблематики дослідження.
Відповідно до ст. 33 Цивільного процесуального кодексу України визначення судді, а в разі колегіального розгляду — судді-доповідача для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою під час реєстрації документів, а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ [2].
Однак на даний час ЄСІТС ще не введено в експлуатацію, а певні концептуальні засади її функціонування закріплені Наказом Державної судової адміністрації України № 168 від 13 квітня 2018 року «Про затвердження Концепції Єдиної судової інформаційної-телекомунікаційної системи», яким передбачено, що модуль «Автоматизований розподіл» у складі ЄСІТС – централізований модуль, що забезпечує об’єктивний та неупереджений автоматизований розподіл судових справ у судах загальної юрисдикції між суддями з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та у хронологічному порядку надходження судових справ [3].
Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачають, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи визначення судді або колегії суддів (судді-доповідача) для розгляду конкретної справи здійснюється за допомогою автоматизованої системи документообігу суду за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом до приведення Положення про автоматизовану систему документообігу суду у відповідність до процесуальних кодексів та цього Закону, а після такого приведення у відповідність (що відбулося відповідно до рішення Ради суддів України від 02 березня 2018 року № 17) — за допомогою автоматизованої системи документообігу суду за правилами відповідного процесуального закону.
Отже, на даний час визначення складу суду, що розглядає конкретну справу врегульовано Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженим Рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (у редакції рішення Ради суддів України від 02 березня 2018 року № 17), яким вказано, що для проведення автоматизованого розподілу конкретної справи для кожного з компетентних суддів модуль автоматизованого розподілу розраховує діапазони ймовірності вибору судді, що враховується при випадковому виборі судді наступним чином: чим менший діапазон ймовірності судді, тим нижча ймовірність вибору судді на цю справу. Так само положення закріплює конкретні формули розрахунку коефіцієнтів навантаження та інших показників, що впливають на вірогідність обрання конкретного судді/складу суду у конкретній справі [4].
Якщо проаналізувати звіти про автоматичний розподіл судових справ між суддями, можна побачити закономірність: на суддю із найменшим коефіцієнтом навантаження системою авторозподілу справ виділяється 50 відсотків числового діапазону, з якого методом випадкового числа обирається конкретний суддя. Розглянемо це на прикладі Звіту про автоматичний розподіл судових справ між суддями у справі №756/14422/18 [5].
В зазначеній справі окремого провадження автоматичний розподіл проводився серед 6 суддів, в яких наявна спеціалізація та які з інших підстав не виключені з авторозподілу. З числа зазначених суддів чотири судді мають коефіцієнт навантаження 9,02, по одному судді мають коефіцієнти навантаження 9,01 та 9,22 відповідно.
Автоматичний розподіл проводився в межах числового інтервалу від 0 до 621 одиниць, при цьому на суддю з найбільшим навантаженням припадає інтервал у 45 одиниць, на чотирьох суддів з однаковим коефіцієнтом навантаження по 65 одиниць, а на суддю з найменшим навантаженням – 310 одиниць.
За випадковим числом було обрано саме суддю з найменшим навантаженням та найбільшим числовим діапазоном. Графічно це виглядає наступним чином:
В той же час, Положенням про автоматизовану систему документообігу прямо та однозначно не передбачено можливості збільшення обсягу числового діапазону для судді з найменшим навантаженням.
В даному випадку постає питання: а чи буде склад суду, обраний у такий спосіб, вважатися таким, що встановлений законом в розумінні Конвенції, чи відповідає такий автоматичний розподіл задекларованому принципу випадковості, який реалізується низкою програмних прийомів, що унеможливлюють прогнозування призначення того чи іншого судді? Тут слід акцентувати увагу, що в контексті Європейської конвенції ЄСПЛ доволі широко тлумачить термін «закон» та включає у нього не лише законодавство стосовно заснування і компетенції судових органів, а також будь-яке інше положення національного законодавства, яке, у разі його порушення, спричинило б незаконну участь одного чи більше суддів у розгляді справи (справа «ДМД Груп А. С проти Словакії»).
В цьому контексті можна сказати, що Положення про автоматизовану систему може бути визнане «законом» (в розумінні Конвенції), на підставі якого «створено суд», в той же час, до закону ЄСПЛ висуває низку вимог щодо його якості, що складається з ряду критеріїв: 1) доступність, чітка відповідність норм щодо оцінки певної поведінки; 2) передбачуваність, достатня чіткість формулювання; 3) обмежена дискреція компетентних органів з урахуванням законної мети та забезпечення захисту від свавільного втручання [6, с. 179].
Таким чином, існуюча система авторозподілу документообігу суду може охоплюватися широким розумінням поняття «закон», що склалося у практиці ЄСПЛ, в той же час, не можна однозначно стверджувати про відповідність такого «закону» критеріям його якості, зокрема щодо доступності та передбачуваності його застосування.
Ще одним аспектом забезпечення права особи на розгляд справи судом, встановленим законом, є можливість передачі справи на розгляд об’єднаної палати. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає наступну структуру Верховного Суду:
Частина 4 ст. 33 ЦПК України передбачає порядок формування об’єднаної палати, до складу якої входять по два судді, що обираються зборами суддів Касаційного цивільного суду, зі складу кожної із судових палат Касаційного цивільного суду та голова Касаційного цивільного суду, а ст. 404 ЦПК України — передбачає можливість передачі справи на розгляд такої об’єднаної палати. Однак слід зазначити, що функціонування такої палати не передбачено Законом України «Про судоустрій та статус суддів».
Така невідповідність процесуального законодавства може стати підставою для висновку щодо невідповідності функціонування об’єднаної палати ст. 6 Європейської конвенції щодо права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.
Однак проти такого висновку свідчить те, що термін «закон» в практиці ЄСПЛ щодо тлумачення положень Конвенції набув автономного значення, а тому для Європейського суду цілком достатньо буде закріплення норми про функціонування об’єднаної палати в процесуальному законі, а не в спеціальному законі, яким врегульовано судоустрій.
Список використаної літератури:
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : з поправками, внесен. відповідно до положень Протоколів № № 11 та 14 з Протоколами № № 1, 4, 6, 7, 12 та 13) // Право України. – 2010. – № 10. – С. 215–233.
- Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 року № 1618-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст.492.
- Про затвердження Концепції Єдиної судової інформаційної-телекомунікаційної системи : Наказ Державної судової адміністрації України № 168 від 13 квітня 2018 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://dsa.court.gov.ua/dsa/inshe/esits/asdfg.
- Про затвердження Положення про автоматизовану систему документообігу суду : Рішення Ради суддів України № 30 від 26 листопада 2010 року (у редакції рішення Ради суддів України № 17 від 02 березня 2018 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://rsu.gov.ua/uploads/article/dodatokpolozennaasds-135c96f9de.pdf.
- Звіт про автоматичний розподіл судових справ між суддями у справі №756/14422/18 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://court.gov.ua/log_documents/14268436/2605/.
- Лоскутова М. Основні критерії визначення законності відповідно до практики Європейського суду з прав людини / М. Лоскутова // Підприємництво, господарство і право. – 2017. – №8. – С. 178-181.
