Щороку кафедрою цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія» проводиться науково-творчий марафон «Тиждень цивільного процесу», одним із заходів якого став Конкурс наукових робіт, що відбувся 30 березня 2021 року.

Відзначаючи переможців — молодих правників видання «Я і Закон» публікує конкурсні роботи переможців.

 

ІІ місце

Мартинов Іван

 

Трансформація характеру суспільних відносин в Україні протягом останніх років, і як наслідок, пристосування правового поля держави до таких змін підвищує інтерес до можливих альтернативних шляхів вирішення спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Надмірна завантаженість судів УкраїнІи та невисокий рівень довіри населення до вітчизняного правосуддя зумовлюють необхідність часткового відходу від класичного вирішення спорів в рамках цивільного судочинства. Адже користь позасудового врегулювання правових конфліктів є безспірною, зокрема, безоплатність у переважній більшості випадків, оперативність та легкість виступають як найбільш привабливі фактори длятих осіб, чиї життєві обставини стали підставою для судового захисту прав, свобод та законних інтересів. До того ж, євроінтеграційний процес України має прямий вплив на необхідність застосування західних правових стандартів, які зобов’язують сторін цивільних та господарських спорів вжити усіх необхідних заходів перед тим як пересвідчитись у невідворотності передачі спору на розгляд суду.

Обов’язкове досудове врегулювання спору полягає у взаємодії сторін, спрямованій на усунення причин та наслідків правового конфлікту з мінімальною опосередкованістю без звернення до суду, за умови, що така взаємодія відповідно до положень процесуального або навіть матеріального права є необхідною. При цьому назва такого інституту цивільного процесу вказує на можливість подальшого звернення до суду в разі недосягнення сторонами очікуваних результатів. Такий захист може бути реалізовано через громадську, адміністративну, нотаріальну форми та самозахист цивільних прав і законних інтересів громадян й організацій [6, с. 14]. Також доцільним є віднесення до перелічених форм – медіації, як найбільш наближеної до судової, але з мінімальним рівнем формалізованості.

При характеризуванні законодавчого відображення положень досліджуваної теми цікавим виявляється той факт, що регулювання даного питання не має довгої історії у вітчизняній юриспруденції, ба більше, Конституційний Суд України у своєму відомому рішення № 15 – рп/2002 у Справі про досудове врегулювання спорів досить критично поставився до цього питання, де вказав, що обов’язкове досудове  врегулювання спорів,   яке виключає можливість  прийняття  позовної заяви до розгляду і здійснення правосуддя,  порушує право особи на судовий захист, адже на думку Суду  дії, спрямовані на подолання спору в досудовому порядку є радше правом аніж обов’язком сторін[2].

Проте 2016 року така позиція Суду вступила у протиріччя з оновленими положеннями Конституції України, де наразі ст. 124 надала імперативного характеру нормі відносно врегулювання спору ще до звернення до суду. Однак жодної деталізації досліджуваного питання не наведено у тексті Основного Закону, і хоча виходячи із суті цього акту це є цілком виправданим, необхідним є встановлення додаткових гарантій запобігання випадкам обмеження права на судовий захист [1].

Посилання у статті 124 Конституції на закон свідчить про ймовірне закріплення Цивільним процесуальним кодексом (далі – ЦПКУ) досліджуваного питання, але в дійсності його відображення є мізерним, зокрема, відповідно до ст. 16 ЦПКУ сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов’язковими згідно із законом, тобто по-суті тут є дублювання зазначеної вище частини ст. 124 Конституції. Надалі ЦПКУнаводить окремі формальні вимоги до альтернативного вирішення спору (статті 70, 141, 175, 197, 251 тощо, Глава 4 Розділу Ⅲ ЦПКУ). Цілком позитивним є встановлення ЦПКУ відсутності обов’язкового досудового врегулювання спору як підстави повернення позовної заяви (п. 7 ч. 4 ст. 185), а не підстави для відмови у відкритті провадження по справі, адже останнє дійсно можна кваліфікувати як обмеження конституційного права на судовий захист. Законодавець допускає усунення обставин, що стали причиною повернення позовної заяви для подальшого її прийняття судом [3].

При цьому законодавчі акти матеріального права є більш «багатослівними». Наприклад, Глава 25 Земельного кодексу України врегулювання спорів передає у відання цивільного судочинства (для них ч. 2 ст. 158 встановлено виключне коло питань), органів місцевого самоврядування та Держгеокадастру[4]. Тобто наявним є адміністративний порядок врегулювання спору. У двох останніх суб’єктів коло повноважень доволі широке, але посилань у Кодексі на їх обов’язковість перед зверненням до суду немає, хоча це одна з небагатьох прямих вказівок у нормах матеріального права про необхідність первинного вирішення спору. Надалі у Кодексі наведено таке правило: у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Значний недолік наведеного вище відображається у питанні: чи може суд повернути позовну заяви з підстав попереднього незвернення до органу місцевого самоврядування або Держгеокадастру? Цілком справедливою є негативна відповідь, адже, якщо приватна особа діє на підставі принципу – дозволено все, що не заборонено, то суд має суворий обов’язок обґрунтувати свою позицію, тобто діяти на основі писаних норм права.

Досить поширеною практикою, як вказує Ю.І. Полюк, є застосування ст. 231 Кодексу законів про працю України, яка встановлює, що розгляд трудових спорів у судах за заявами працівникачи власника або уповноваженого ним органу відбувається коли вони не згодні зрішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації [7, с. 625]. Тут йдеться про діяльність спеціалізованих суб’єктів, які виступають єдиною альтернативою уникнення судового процесу у трудових відносинах, але так само недоцільно говоритипро право суду відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі не вирішення трудового спору компетентним суб’єктом.

Також, наприклад, ч. 7 ст. 13 Закону України «Про валюту і валютні операції» користується поняттям позасудовий (досудовий) примусовий порядок прийняття до розгляду справ, що стосується позовних заяв резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, що виникла внаслідок недотримання нерезидентом строку, передбаченого зовнішньоекономічним договором [5], але тут так само не наведена подальша деталізація у системному зв’язку з процесуально-правовими нормами.

Однак переважна більшість нечисленних норм права відносно альтернативних форм вирішення спору має м’який характер, тобто виражає цю правомочність як право, а не обов’язок, наприклад, у Законі України «Про житлово-комунальні послуги», у ч. 5 ст. 18, вказується, що «споживач має право на досудове вирішення спору шляхом задоволення пред’явленої претензії», проте чіткої процедури, строків тощо у законі не відображено [8, с. 40].

Цікавою є позиція Європейського Союзу та США, де держава в особі судів та навіть приватні суб’єкти приділяють значно більше уваги врегулюванню спорів ще до звернення до процедур цивільного судочинства. Непряме примушування з боку держави до самостійноговирішення правових конфліктів має місце завдяки застосуванню доволі високого судового збору, наприклад, у США позивач має сплатити щонайменше 250 доларів США для подання позовної заяви, хоча така практика не є надто поширеною, оскільки у співвідношенні середніх доходів у ЄС та Україні з розміром усередненого судового збору суттєвої різниці немає[9].

На практиці застосування описаної форми захисту набуває все більшого поширення; популярною стає медіація, стосовно якої розроблено і прийнято профільний законопроект у першому читанні.

Як вказує Ю.І. Полюк, суди у своїх ухвалах про залишення позовної заяви без руху інколи посилаються на відсутність попередніх заходів вирішення спору [7, с. 627], проте у наведених дослідником випадках така позиція суду є неправомірною, адже вимога до позовної заяви щодо досудового врегулювання спору є обов’язковою лише тоді, коли такі заходи дійсно вживалися, або ж їх обов’язковість закріплена безпосередньо законом, але оскільки останнього у нормативно-правовій базі України не існує, то суди є паралізованими у застосуванні п. 7 ч. 4 ст. 185 ЦПКУ.

При дослідженні наявних норм права у сфері досудового врегулювання спору стає очевидним, що обмежений об’єм інформації, за своєю сутністю, спрямований здебільшого на декларування перспективних напрямків трансформації цивільного судочинства. До того ж, доктринальний доробок зрідка послуговується такою характеристикою як «обов’язковість» відносно вирішення правових спорів до звернення за судовим захистом. Найбільш очевидною прогалиною виступає відсутність у структурі ЦПКУ єдиного переліку випадків відносно досліджуваного питання; при цьому законодавцю необхідно йти шляхом доповнення положень ЦПКУ, а не зміни галузевих законів, адже останнє може стати порушенням принципу юридичної визначеності, який зобов’язує державу зробити текст закону максимально зрозумілим, передбачуваним та доступним в контексті оперативного пошуку необхідних норм. Внесення змін, на нашу думку, можливе до Глави 1 Основні положення Розділу Ⅰ ЦПКУ, і стосуватися воно має, головним чином, тих випадків врегулювання спорів про які вже йдеться у законодавстві (комісії по трудових спорах, розподіл земельних ділянок тощо). При цьому дублювання окремих положень переліку випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в профільних законах є цілком виправданим та навіть необхідним.

Варто зауважити, що дії суддів відносно повернення позовних заяв або відмови у їх розгляді через невжиття описаних вище заходів можна розцінювати як обмеження конституційного права на судовий захист, і навіть за умови внесення окреслених змін до ЦПКУ виникає потреба діяти суворо виважено, надаючи перевагу відкриттю провадження по справі.

 

Список використаних джерел

1.Конституція України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України (ВВР).  1996.  № 30.  с. 141.  Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

  1. Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. у справі № 1-2/2002 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-02#Text
  2. Цивільний процесуальний кодекс: закон України від 18.03.2004 р. №1618-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. 01 червня. (№ 40). С. 492.

4.Земельний кодекс: закон України від 25.10.2001 р. №2768-III. Відомості Верховної Ради України. 2002. 25 січня. (№ 46). С. 2038.

  1. Про валюту та валютні операції: закон України від 21.06.2018 р. №2473-VIII . Відомості Верховної Ради України. 2018. 27 липня. (№ 30). С. 239.
  2. Цивільний процес України: підручник / кол. авторів; за ред. В. О. Кучера. Львів: ЛьвДУВС, 2016. 768 с
  3. Полюк Ю. І. Дотримання обов’язкового досудового порядку врегулювання спору — обов’язкова умова при реалізації права на звернення до суду / Ю. І. Полюк // Правові та інституційні механізми забезпечення розвитку України в умовах європейської інтеграції : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, 18 травня 2018 р.) У 2-х т. Т. 2 / відп. ред. Г.О. Ульянова. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 624-627.
  4. Ханик-Посполітак Р. Ю. «Досудове», «альтернативне», «позасудове» врегулювання/вирішення приватноправових спорів: співвідношення понять / Роксолана Ханик-Посполітак, Володимир Посполітак // Підприємництво, господарство і право. 2019. № 1. С. 38-44.
  5. Скільки коштує позов у різних країнах світу? [Електронний ресурс] – Режимдоступу:https://zib.com.ua/ua/120406skilki_koshtue_pozov_u_riznih_krainah_svitu.html

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here