У вересні 2007 року судовим рішенням за відповідачкою було визнано право власності на земельну ділянку, і вона отримала відповідний державний акт. Після цього вона в жовтні продала свою ділянку двом співвідповідачам, які отримали державні акти на 1/2 земельної ділянки кожен.
У 2009 році апеляційний суд скасував це рішення, а згодом позов було залишено без розгляду. У 2015 році прокурор звернувся до суду і просив визнати недійсними відповідні договори купівлі-продажу, які були укладені до скасування рішення суду, скасувати державні акти й витребувати земельні ділянки на користь міської ради.
Районний суд, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив вимоги прокурора про скасування державних актів і витребування земельних ділянок, вказавши, що договори купівлі-продажу є нікчемними.
З такою позицією погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (як суд касаційної інстанції), а також Верховний Суд, якому справа була передана від Верховного Суду України (у порядку гл. 3 розд. V ЦПК України 2004 року).
Однак у липні 2021 року апеляційний суд переглянув справу за апеляційною скаргою дружини одного з відповідачів, яка не брала участі у справі, скасував рішення районного суду від 24 листопада 2015 року та відмовив у задоволенні позову прокурора.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду і направив справу на новий розгляд до апеляційної інстанції, зробивши такі правові висновки.
Апеляційний суд не врахував, що спірна земельна ділянка придбана відповідачем під час перебування в зареєстрованому шлюбі із заявницею апеляційної скарги та з її письмової згоди.
Пунктом 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено обов’язковість судового рішення.
Відповідач брав участь у справі, яку протягом 2015–2018 років розглядали суди чотирьох інстанцій, при цьому він діяв в інтересах добросовісних набувачів спірної земельної ділянки, у тому числі й заявниці – його дружини.
Відповідач реалізував право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду першої інстанції у цій справі, а також право на його перегляд Верховним Судом України в порядку, який був передбачений ЦПК України 2004 року.
Він діяв у цій справі в спільних інтересах: своїх і дружини, як добросовісних набувачів земельної ділянки, у спорі з власником майна про його витребування. Щодо цієї земельної ділянки спору між подружжям на час розгляду справи в судах не існувало.
Оскільки розгляд цієї справи тривав із 2015 року, заявниця, яка перебуває в шлюбі з відповідачем, котрий брав активну участь у розгляді цієї справи, не могла не знати про те, що стосовно спірної земельної ділянки існує судовий спір.
Враховуючи обставини справи, є достатні підстави вважати, що відповідач та його дружина, які подали в 2020 році, після перегляду справи Верховним Судом, від її імені апеляційну скаргу на остаточне рішення суду першої інстанції, діють очевидно недобросовісно.
Постанова Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі № 522/14240/15-ц (провадження № 61-14305св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/101873287.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here