В травні 2019 року Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження».

Вищезазначеною статтею визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску вирішив визнати вищенаведені положення неконституційними, що втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України свого рішення.

Підставою для відповідного рішення слугувало конституційне звернення Хліпальської Віри Василівни, яка зазначила, що через свій незадовільний майновий стан не мала можливості реалізувати своє право на примусове виконання судового рішення – державний виконавець відмовив їй у відкритті виконавчого провадження, а суди всіх інстанцій до яких вона зверталася не визнали таку відмову протиправною.

Відповідна ситуація, на думку автора клопотання створює умови що є сприятливими для державних органів, що не сплачують авансового внеску та обтяжливими для звичайного громадянина (за винятком пільгових категорій осіб).

Конституційний суд України дослідивши матеріали конституційної скарги та проаналізувавши положення ч. 2 ст. 26 Закону України звернув увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску. Внаслідок несплати обов’язкового авансового внеску стягувачем примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочинається, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.

При цьому з огляду на ст. 3, 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 129-1 Конституції України кожен має право на забезпечення державою виконання судового рішення, а відсутність у стягувача фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржник – державний орган.

Отже, на думку Конституційного суду України положення ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання судового рішення та його обов’язковості. Конституційним Судом України наголошено, що держава зобов’язана забезпечувати виконання судового рішення, але ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» перекладає цей обов’язок на особу, на користь якої ухвалено судове рішення, що нівелює сутність її конституційного права на захист та суперечить вимогам Конституції України.

Після офіційного опублікування відповідного рішення спостерігаються неоднозначні думки експертів з приводу вищенаведеного питання. Варто зазначити, що інститут приватних виконавців створений нещодавно, з метою удосконалення процесу виконання судових рішень. Нажаль, в деяких аспектах практичної діяльності спостерігається неоднозначне трактування деяких положень чинного законодавства. Прикладом цього є вищенаведене рішення Конституційного Суду України.

Із урахуванням вимог ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України. Аналізуючи відповідні твердження можна дійти висновку, що рішення Конституційного Суду України дійсно створюють підґрунтя для забезпечення верховенства права.

Втім, деякі інші нормативно-правові акти в поєднанні із рішенням Конституційного Суду України щодо визнання неконституційності ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» створюють чимало колізій в практичній діяльності, а саме під час виконання судових рішень.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — сукупність дій, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, іншими законами та нормативно-правовими актами, а також рішеннями, які підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч. 2. ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову — у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника — фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника — юридичної особи.

Відповідно до п. 4 ч. 1. ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», якщо стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа,  виконавчий документ повертається стягувачу. Варто зазначити, що авансування виконавчого провадження є надзвичайно важливим аспектом забезпечення результативності та ефективності процесу примусового виконання судових рішень. Саме авансовий внесок стягувача, відповідно до п. 2, ч. 1. ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» складає кошти виконавчого провадження.

При цьому ч. 2 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов’язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Вид та розміри відповідних витрат встановлюються Міністерством юстиції України відповідно до Наказу Міністерства юстиції України «Про встановлення Видів та розмірів витрат виконавчого провадження». Відповідний наказ визнача витрати на:

1) виготовлення документів виконавчого провадження (папір, копіювання, друк документів, канцтовари);

2)  пересилання документів виконавчого провадження (конверти, знаки поштової оплати (марки), послуги маркувальної машини, послуги поштового зв’язку);

3) послуги осіб, залучених до проведення виконавчих дій (експертів; зберігачів; перекладачів;суб’єктів оціночної діяльності – суб’єктів господарювання, суб’єктів господарювання та інших осіб, залучених у встановленому законом порядку до проведення виконавчих дій);

4) послуги поштового переказу стягувачу стягнених аліментних сум;

5)  проведення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини;

6)  послуги перевезення, зберігання арештованого майна, у тому числі транспортування і зберігання транспортного засобу на спеціальному майданчику чи стоянці;

7) банківські послуги при операціях з іноземною валютою;

8) сплата судового збору;

9) плата за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень та після введення в дію статті 8 Закону України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та ін.

При цьому варто врахувати, що законодавцем визначено, що відповідно до ч. 3. ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження (авансового внеску стягувача та стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження).

Що ж стосується приватного виконавця, то витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження,  а також за рахунок власних коштів.

Не дивлячись на наявність деяких проблемних аспектів в практичній діяльності, професія приватного виконавця з моменту її впровадження в Україні, викликає значну довіру в громадськості, завдяки ефективній роботі, в контексті реформування інституту виконання судових рішень. Втім, прийняте Рішення Конституційного Суду України ставить під загрозу подальший розвиток реформи та створює значні труднощі для приватних виконавців.

Можливо, найбільш вдалим вирішення проблемної ситуації, що склалася буде внесення змін до чинного законодавства, щодо розширення випадків, коли авансовий внесок не повинен сплачуватися. Це сприятиме лише удосконаленню процесу виконання судових рішень та дозволить приватним виконавцям поступово реалізувати всі шаблі реформи, яка і передбачає створення всіх необхідних позитивних чинників для їх ефективної практичної  діяльності.

 

 

 

Щербаков Юрій Сергійович

Заступник Голови Ради приватних виконавців

Одеського Виконавчого округу

 

 

 

Особенности взыскания основного вознаграждения частного исполнителя

 

.

 

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here