Непоодинокими у національній судовій практиці є справи за про стягнення кредитором з подружжя (або колишніх чоловіка та дружини) коштів, позичених одним з них у період шлюбу. Доволі часто дані справи позикодавець (кредитор) ініціює у період поділу відповідачами спільного сумісного майна подружжя. Кредитор з посиланням на наявність договору позики, укладеного одним з подружжя під час шлюбу, заявляє вимоги не лише до позичальника, а й до особи, з якою він перебував у шлюбу під час отримання позики. Як правило, остання особа заперечує проти позову з тих підстав, що позичені кошти не отримувала, про договір позики не знала, згоди на його укладення не надавала.
Вирішення даних спорів відбувається на підставі таких норм сімейного законодавства.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов’язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:
1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї;
2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Лише у разі поєднання вказаних умов другий з подружжя є зобов’язаною особою (боржником).
Отже, на рівні закону закріплено об’єктивний підхід, оскільки він не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину.
Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім’ї та одержане майно було використано в інтересах сім’ї. Даний підхід спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.
Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред’явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних.
Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред’явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню. Саме до такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/83925680.
У зазначеній справі позикодавець звернувся до суду з позовом до позичальника та його дружини з позовом про визнання боргу за розпискою, складеною позичальником 10 серпня 2010 року, спільним боргом подружжя відповідачів і стягнення з них 310 000 доларів США. Позов мотивовано тим, що на підставі договору позики, укладеного 10 серпня 2010 року у простій письмовій формі шляхом складення позичальником розписки, останній отримав у борг 310 000 доларів США на придбання житла – трикімнатної квартири та проведення в ній ремонту. Позичальник зазначену квартиру набув у власність за 2 084 175,00 грн, що на той час в еквіваленті за курсом Національного банку України становило більше 264 000 доларів США. Крім того, позичальник придбав меблі, побутову техніку, електротехніку, предмети інтер’єру, які розташовані у вказаній квартирі, та їх вартість станом на 08 грудня 2016 року складає 1 311 570 грн, що в еквіваленті за курсом Національного банку України становило більше 50 000 доларів США. Борг позивачу не повернутий. Відповідачі перебувають у зареєстрованому шлюбі, у зв’язку з чим позивач вважає, що боргове зобов’язання позичальника, що випливає із розписки від 10 серпня 2010 року, є спільним боргом подружжя і має бути поділено між відповідачами в рівних частинах.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2017 року позов задоволено, визнано борг у розмірі 310 000 доларів США, що складає 8 193 103,46 грн, спільним боргом подружжя відповідачів, стягнуто з кожного відповідача на користь позивача по 1/2 суми боргу у розмірі 155 000 доларів США, що складає 4 096 551,73 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кошти, отримані за укладеним між позивачем та відповідачем-позичальником договором позики у формі розписки від 10 серпня 2010 року використані в інтересах сім’ї відповідачів на придбання житла – трикімнатної квартири та проведення у ній ремонту, у зв’язку з чим даний договір створює обов’язки для обох з подружжя. Частки кожного з подружжя, за загальним правилом, є рівними, що свідчить про рівність боргу кожного з подружжя перед кредитором.
Постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу дружини позичальника задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині визнання боргу за розпискою від 10 серпня 2010 року спільним боргом подружжя в частині стягнення 1/2 боргу з дружини позичальника скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні даних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована відсутністю підстав для визнання боргу за розпискою від 10 серпня 2010 року спільним боргом подружжя та для стягнення 1/2 боргу з дружини позичальника, оскільки із змісту розписки від 10 серпня 2010 року вбачається, що дружина позичальника її не підписувала, матеріали справи не містять доказів того, що остання у будь-якому вигляді надавала згоду на отримання позики у розмірі, що виходить за межі дрібного побутового та була обізнана про зазначені обставини. Також матеріали справи не містять доказів того, що квартира та рухоме майно були придбані подружжям саме за спірні кошти, отримані її чоловіком у позику, а відтак і того, що ці кошти використані ним в інтересах сім’ї. При цьому, дружина позичальника наполягала на тому, що квартира, меблі, побутова техніка, електротехніка та предмети інтер`єру придбавалась за їхні, подружжя, власні кошти, заощадження та кошти від продажу майна. Зазначені твердження не спростовані належними та допустимими доказами під час розгляду справи.
Позивач подав касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, вказавши, що апеляційним судом не враховано, що позичальник під час розгляду справи подав заяву про визнання позову, в якій він вказував, що оскільки власних доходів у нього з дружиною було недостатньо для придбання власного житла, то лише завдяки отриманим у позику коштам у розмірі 310 000 доларів США у позивача згідно із розпискою від 10 серпня 2010 року придбано житло для родини (3-кімнатна квартира), в якому проведено ремонт. Дружина, проживаючи у квартирі та знаючи, рівень доходів сім’ї на момент укладення правочину, не могла не знати про договір позики. Відсутність у відповідачів власних доходів для придбання квартири підтверджений відповіддю Центральної ОДПІ м. Харкова ГУ ДФС у Харківській області від 19 червня 2017 року стосовно отриманих ними доходів за період з 1998 року по 2016 року. Заявник вважає, що оскільки договір позики укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї, він створює обов’язки для другого з подружжя, тому обов’язок по повернення боргу перед кредитором слід покласти на кожного з подружжя у рівних частках.
Позиція Верховного Суду: на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов’язанням їх повернення.
У разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім’ї та використання отриманих позичальником у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім’ї, а саме для придбання квартири та рухомого майна, а також, що дружина позичальника давала згоду на укладення такого договору і знала про придбання вказаного майна за ці грошові кошти.
Під час розгляду справи, дружина позичальника наполягала на тому, що квартира, меблі, побутова техніка, електротехніка та предмети інтер’єру придбавалась за їхні, подружжя, власні кошти, заощадження та кошти від продажу майна, про що надавала відповідні докази . Вказані доводи та докази, на які посилалась відповідач на їх підтвердження, під час розгляду справи позивачем не спростовані.
На підставі належної оцінки наданих сторонами доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати дружину позичальника як зобов’язану особу (боржника) за укладеним її чоловіком договором позики, оскільки згоди на його укладення дружина не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім’ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім’ї у цій справі є недоведеним, належними і допустимими доказами не підтверджується.
Олена Антонюк,
адвокат, к.ю.н., доцент, партнер Юридичної фірми «О2»,
доцент кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету ім. В. Стуса,
член Правління Української асоціації клінічних досіджень
