Влияние решения ЕСПЧ на мену земельных участков

— І —

18 січня 2001 року було підписано Закон України “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)”, який було спрямовано на забезпечення реалізації вимог статей 13 та 14 Конституції України щодо гарантій прав власності на землю. Закон встановлював, що, до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України, власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб.

У подальшому мораторій на землю, встановлений Перехідними положеннями Земельного кодесу України (надалі — ЗКУ), визначив не тільки строк заборони (до 01 січня 2005 року), а й поширив її як на земельні частки (паї), так і на земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва.Як виключення, дозволялось здійснювати міну таких ділянок, успадковувати їх та вилучати для суспільних потреб.

Введений як тимчасова міра у 2001 році, мораторій продовжувався багато разів у 2004, 2006, 2008, 2010, 2011, 2015 — 2019 роках і діє на сьогодні до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2020 року.

Хоча і лунало багато політичних закликів до відкриття ринку землі з метою надання можливості громадянам України вільно розпоряджатись своєю власністю, жодна влада не наважилася взяти на себе тягар відповідальності.

— ІІ —

Проте існування мораторію не давало 100% гарантії того, що земельні ділянки не будуть відчужуватись іншим чином, а тому попит на землю вибудовував нові законні варіанти.

Так, у 2007 році у Земельному кодексі України виявився емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб), який міг бути відчужений або переданий у спадок. Найбільшими плюсами емфітевзису був строк користування (без жодних обмежень) та можливість сплатити будь-яку суму по договору, до якої прийдуть сторони. На сьогодні офіційно відомі зареєстровані договори щодо права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на 100 та 200 років.Але враховуючи, що останні п‘ять років кількість договорів емфітевзису збільшувалась швидкими темпами, було вирішено на законодавчому рівні з 01 січня 2019 року обмежити строк його дії до 50 років.

Найпоширенішим після емфітевзису способом оформлення прав на земельні ділянки, які підпадають під дію мораторію, була довгострокова орендаземельної ділянки до 50 років з виплатою всієї суми по договору наперед. Недоліки довгострокової оренди полягали у надзвичайно високому рівні регулювання з боку держави, неможливості продати право оренди або використовувати орендовані землі для залучення кредитних ресурсів. Залишався ризик, що договір оренди не буде продовжено після завершення його терміну, а суборенда не завжди була ефективним інструментом залучення коштів.

Хоча міна земельних ділянок і була виключенням з мораторію, проте її також додавали у “схеми обходу”, адже пунктом 15 Перехідних положень ЗКУ передбачено, що “до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2020 року, не допускається …. крім передачі їх у спадщину, обміну (міни)…”. У свою чергу це надавало можливість законно набути право власності на повноцінну земельну ділянку, обмінюючи її на невеличкий шматочок з доплатою. 

— ІІІ —

Обмін земельних ділянок сільськогосподарського призначення набув поширення у 2010-2011 роках, у зв‘язку з чим почалась формуватись судова практика щодо законності міни.

Так, в Ухвалі від 15.02.2012 року у справі № 6-2650ск12 ВССУ приходить до наступного:

“Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову виходив з того, що спірний договір міни земельних ділянок укладений з дотриманням вимог законодавства, посвідчений нотаріально, здійснено його державну реєстрацію, він містить істотні умови щодо переходу права власності на земельні ділянки, встановлені ст. 132 ЗК України.

Вимоги п.15 розділу Х Перехідних положень ЗК України не порушені, оскільки виключенням із заборони відчуження земельних ділянок, що перебувають у власності громадян для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Відповідно до ст.130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути у тому числі юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Статутом ТОВ «Амстор» передбачено, що одним із видів діяльності товариства є виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції, наказом директора ТОВ «Амстор» затверджено бізнес-план з вирощування сільськогосподарських культур. Сторони договору міни мали вільне волевиявлення на укладення угоди, він не суперечить актам цивільного законодавства. Факт виконання грошових зобов’язань за оспорюваним договором підтверджено касовими ордерами.

Вказані висновки відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Суди попередніх інстанцій прийшли до правильного висновку, що зазначена вище заборона відчуження має виняток можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Право власника земельної ділянки на її обмін не обмежується п. l5 розділу Х Перехідних положень ЗК України та не врегульовано виключно нормами Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками часток (паїв)», на який посилається прокурор.

Доводи касаційної скарги, що оспорюваний договір міни земельних ділянок має характеристики договору купівлі-продажу необґрунтовані та не відповідають змісту правовідносин, що виникли між сторонами.”

Такаж позиція була відображена і в Ухвалі від 08.11.2012 року у справі №К/9991/735/11-С, в Ухвалі від 12.03.2013 року у справі №  2а/0570/7501/11 та інших.

— ІV—

Держава розуміла, що суди хоча і приймають законні рішення, проте де-факто дозволяють існувати так званому “прихованому ринку землі”, який йде в розріз державницькій політиці стримування, у зв‘язку з чим було вирішено змінити позицію судової гілки з метою припинення укладання договорів міни земельних ділянок.

Однією з перших 05 листопада 2014 року була висловлена позиція судової палати у цивільних справах Верховного суду України по справі № 6-172цс14, яку в подальшому органи прокуратури, звертаючись з позовом про визнання недійсним договору міни земельних ділянок сільськогосподарського призначення, почали копіювати в інших аналогічних позовах.

Так, приймаючи справу до перегляду з приводу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, ВСУ зазначив:

“Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Козелецької районної державної адміністрації Чернігівської області від 12 жовтня 2006 року № 371 передано громадянам (у тому числі ОСОБА_10.) земельні ділянки, у розмірі земельної ділянки (паю), безоплатно у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та дозволено виготовити в установленому порядку державні акти на земельні ділянки замість сертифікатів на право на земельну частку (пай). Розпорядженням  від 19 листопада 2007 року № 474 надано дозвіл ОСОБА_9 на виготовлення в установленому порядку державного акта на право власності на земельні ділянки, у розмірі земельної частки (паю), для ведення особистого селянського господарства із земель колишнього КСП «Євминка». На підставі зазначених розпоряджень ОСОБА_10 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 5,61 га, а ОСОБА_9 — державні акти на право власності на земельні ділянки площею 1,64 га, 1,70 га, 1,22 га (а.с. 19, 21, 23, 25).

На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок № № 315, 321 від 10 березня 2011 року ОСОБА_8 набув права власності на земельні ділянки площею 2,0 га, 2,0 га, які попередні власники отримали у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності на території Євминської сільської ради Козелецького району Чернігівської області, а не за рахунок земельної частки (паю).

За заявою ОСОБА_8 було проведено поділ зазначених земельних ділянок на три частини кожної площами: 0,1 га; 0,1 га та 1,8 га — з виготовленням нових державних актів із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

28 січня 2012 року ОСОБА_10 (від імені якої діяв ОСОБА_11.) уклала з ОСОБА_8 договір міни земельних ділянок, згідно з яким ОСОБА_10 передала у власність ОСОБА_8, а останній прийняв у власність земельну ділянку площею 5,61 га; ОСОБА_8 передав у власність ОСОБА_10, а остання прийняла у власність земельну ділянку площею 0,1000 га, що розташована за адресою: Чернігівська обл., Козелецький район, Євминська сільська рада (за межами населеного пункту).

28 січня 2012 року ОСОБА_9 (від імені якої діяв ОСОБА_11.) уклала з ОСОБА_8 три договори міни земельних ділянок, згідно з якими ОСОБА_9 передала у власність ОСОБА_8, а останній прийняв у власність земельні ділянки площею 1,64 га, 1,70 га, 1,22 га; ОСОБА_8 передав у власність ОСОБА_9, а остання прийняла у власність три земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, що розташовані за адресою: Чернігівська обл., Козелецький район, Євминська сільська рада (за межами населеного пункту).

Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», зокрема статтею 14 передбачено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Пунктом 2 Прикінцевих положень цього Закону зобов’язано Кабінет Міністрів України розробити рекомендації щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).

На реалізацію цієї норми Закону Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 листопада 2003 року № 288 було затверджено рекомендації щодо обміну земельними ділянками, згідно підпунктів 3, 5 яких власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, звертається усно або письмово до власника іншої земельної ділянки на межі  цього або іншого масиву, на яку він бажає обміняти свою земельну ділянку, із пропозицією укласти договір міни земельних ділянок. Оскільки обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників, то у разі відхилення пропозиції укласти договір міни земельних ділянок власник земельної ділянки, який виявив бажання її обміняти, має право звернутись із зазначеною вище пропозицією до власника іншої земельної ділянки на межі  цього або іншого масиву.

Отже аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай».

Проте заявник на підставі договору набув право власності на земельні ділянки площею по 2,0 га кожна для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності (а не за рахунок земель, виділених на частку (пай) у реорганізованому сільськогосподарському підприємстві), які згодом поділено на частини, які на підставі договорів міни ним були обміняні на земельні ділянки, набуті в розмірі земельних часток (паїв).

Оскільки спірні договори міни земельних ділянок укладено в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), що в силу положень закону є підставою для визнання їх недійсними, то суди у справі, яка переглядається, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. ”

В подальшому суди підтверджували незмінність позиції і будь-які спроби “відкрити очі” та довести очевидну законність міни зазнавали поразку.

У справі № 6-464цс16 (748/1529/13-ц) ВСУ робить хибний висновок та 12.10.2016 року зазначає наступне:

“Громадяни можуть отримувати земельні ділянки у власність з підстав та в порядку, визначеними положеннями ЗК України.

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі № 899-IV.

Цей Закон застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.

Статтею 14 цього Закону передбачено, що в разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.

…

Отже, законодавець передбачив декілька підстав отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення, зокрема як земельний пай при приватизації сільськогосподарських підприємств для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або як землі для ведення сільського господарства.

Зазначеною нормою право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю.

Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках.

Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону № 899-IV.”

В подальшому аналогічна “позиція” знайшла своє відображення у Постановах Верховного Суду від 10.05.2018 року по справі № 383/1146/15-ц та від 23.05.2018 року по справі № 570/3834/16-ц. 

— V—

22 травня 2018 року для українського судочинства відбулась знакова подія. Європейський суд з прав людини, розглянувши заяви громадян України пані Софії Степанівни Зеленчук і пана Віктора Антоновича Цицюри проти України, які стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них, як на власників землі сільськогосподарського призначення, порушували їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, визнав, що існує певний “контроль” з боку держави за користуванням та вільним розпорядженням громадянами України власними земельними ділянками сільськогосподарського призначення і цей контроль протягом тривалого часу першкоджає їм розпоряджатись землею на власний розсуд.

ЄСПЛ, з огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників, дійшов висновку, що держава-відповідач вийшла за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників.

Суд наголосив, якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме прийняття необхідних заходів загального характеру з метою виконання рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації застаттею 41 може, зрештою, стати виправданим, принаймні для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення.

Ця справа, хоча і не вирішила глобальну проблему скасування мораторію на землю, проте дала новий поштовх судовій практиці з приводу міни земельних ділянок, у зв‘язку з чим суди почали спиратись на деякі висновки у рішенні ЄСПЛ«Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16).

Так, Добропільським міськрайонним судом Донецької області розглядались декілька по суті однакових позовів органу прокуратури до фізичної особи та товариства з обмеженою відповідальністю з приводу визнання договору міни земельної ділянки недійсним. Рішеннями першої та Постановою апеляційної інстанцій у задоволенні позову по справі № 227/1506/18 було відмовлено. Суди, з урахуванням вищевказаного рішення ЄСПЛ, визнали міну законною.

23.01.2019 року Верховний Суд у складі суддів Касаційного цивільного суду, прислухавшись до аргументів відповідачів, у тому числі і ТОВ “Агрофірма “Каравай”, правову позицію захисту якого було підготовлено адвокатами Білоголовим Я.О. та Бондаренко О.Ю., передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Представники наполягали на наступному:

—  міна земельної ділянки сільськогосподарського призначення з доплатою відповідає приписам ст. 715 (Договір міни) та ст. 716 (Правове регулювання міни) ЦК України і не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни;

—  договір міни не є фіктивним, оскільки ЦК України дозволяє обмінювати земельну ділянку на іншу з доплатою (ч. 3. ст. 715 );

—  Земельний кодекс України дозволяє міну, оскільки у Перехідних положеннях прямо про це вказано ( До набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається: …. крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону… );

—  якщо використовувати “логіку” органу прокуратури, що “до міни земельних ділянок не можна застосовувати норми Цивільного кодексу України, що стосуються міни (ст. 715 та 716), оскільки “…для такої міни існує спеціальний Закон”, то, виходячи з такої “логики”, і до спадкування земельних ділянок не можна застосовувати норми ЦКУ ст. 1216 — 1284, оскільки ЦК України для органу прокуратури “не є тим Законом, а всі успадковані земельні ділянки отримані з порушенням без застосуванння особливого Закону”;

—  ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16)  дав поштовх розвитку судової практики в України з приводу земельних ділянок та вказав, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення;

—  прокурор не довів порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть приватні особи, а не держава;

—  Верховний Суд у своїх справах (№ 902/575/17 від 13.12.2018 року; № 902/570/17 від 13.12.2018 року; № 913/599/17 від 27.08.2018 року )  неодноразово зазначав, що земельні ділянки та земельні частки (паї) є різними об’єктами земельних відносин і мають різний правовий режим, тому до них потрібно застосовувати різні норми.

15.05.2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла Постанову у справі № 227/1506/18, у якій нарешті (з 2014 року !) визнала законність міни та зазначила наступне:

“5.5. Доводи апеляційної скарги про те, що суд фактично зробив висновок стосовно невідповідності приписів ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, приписам Конституції України, безпідставні. Суд таких висновків не зробив. Розглянувши позов, заявлений прокурором в інтересах держави про визнання недійсним договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для втручання держави у право відповідачів на мирне володіння їхнім майном. 

17.6. Правовідносини, які виникли між відповідачами на підставі договору міни, не суперечать пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, а приписи статті 14 Закону № 899-IV до спірних правовідносин не застосовуються.

38. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Проте з огляду на зміст рішення ЄСПЛ обґрунтованим є також довід касаційної скарги про те, що це рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5 і 14 Закону № 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися «за схемою пай на пай».

44. Суди встановили, що фізична особа обміняла свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну TзOB «Агрофірма «Каравай», за що отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. Вказане не суперечить частині третій статті 715 ЦК України щодо можливості встановлення доплати у договорі міни.Отже, необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату, цей договір укладений не для обміну земельними ділянками сільськогосподарського призначення, а для того,щоб приховати реальний договір їх купівлі-продажу.

45. Крім того, договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 «Міна» розміщений у главі 54 «Купівля-продаж» ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (стаття 655, частина друга статті 715 ЦК України). Тому укладення договору міни з доплатою, як у цій справі, не приховує укладення договору купівлі-продажу.

47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

48. По-перше, стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

49. По-друге, заборона відчуження, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншуземельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

53. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.

54. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).

56. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.

57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою пай на пай» і відступає від цього висновку з огляду на таке:

57.1. Підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обмінуне земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

57.2. Частина перша статті 14 Закону № 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обмінуземельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

57.3. Частина третя статті 715 ЦК України передбачає можливість встановлення у договорі міни доплати.

73. Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК Українизаборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких буламожливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

77. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).»

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду, хоча і зазначила, що Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України, проте врахувала висновки ЄСПЛ, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.

Внаслідок цього Велика Палата Верховного Суду відступила від правових позицій ВСУ та ВС, існувавших раніше до 15.05.2019 року, відхилила доводи прокуратури та визнала законність договору міни земельної ділянки сільськогосподарського призначення з доплатою, констатуючи, що такий договір відповідає приписам ст. 715 (Договір міни) та ст. 716 (Правове регулювання міни) ЦК України і не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України; погодилась з тим, що відсутні підстави для втручання держави у право відповідачів на мирне володіння їхнім майном, негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть приватні особи, а не держава.

P.S. У свою чергу, як можна побачити з Єдиного державного реєстру судових рішень по справах № 227/844/18, № 227/1037/18 та № 227/1035/18 орган прокуратури подав заяву і відмовився від позовів щодо визнання недійсними договорів міни земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Автори:  Ян Білоголовий, адвокат

Оксана Бондаренко, адвокат