Чоловік позивачки залишив заповіт, згідно з яким заповів відповідачці квартиру, а позивачці – все інше майно. Після заведення спадкової справи позивачці стало відомо про існування ще одного заповіту, згідно з яким чоловік заповів усе своє майно відповідачці.
Позивачка звернулася до суду, вважаючи, що другий заповіт є нікчемним, оскільки його було посвідчено нотаріусом за межами його нотаріального округу.
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції скасував це рішення та задовольнив позовні вимоги. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 20 лютого 2013 року в справі № 6-2цс13, суд зазначив, що нотаріус не вправі здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених законом. Отже, спірний заповіт складений із порушенням вимог законодавства щодо порядку його посвідчення, що має наслідком нікчемність цього заповіту згідно із ч. 1 ст. 1257 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржуване рішення апеляційного суду, залишила в силі рішення суду першої інстанції та відступила від зазначеного висновку ВСУ з огляду на таке.
Положення ст.13-1 Закону України «Про нотаріат» містять вимоги до місця вчинення нотаріальної дії, але не встановлюють наслідків порушення цих вимог, а саме позбавлення чинності заповіту шляхом встановлення його нікчемності.
Контекстуальний аналіз положення ч. 1 ст. 1257 ЦК України у смисловому зв’язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у гл. 85 ЦК України, її статтях 1247–1249, 1253.
Водночас положеннями ЦК України не передбачено такої підстави для нікчемності заповіту, як посвідчення нотаріусом заповіту не в межах свого нотаріального округу, а визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). А в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.
Крім того, недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадано в ч. 1 ст. 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.
Разом із тим Велика Палата ВС зауважила, що вчинення нотаріусом нотаріальних дій поза межами його нотаріального округу може бути підставою для притягнення його до передбаченої законом відповідальності, але не тягне нікчемності заповіту, посвідченого з таким порушенням.
Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення нотаріусом законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов’язані бути обізнаними з нотаріальним процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов’язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235794.
