Чи є чинним в Україні заповіт, складений на території іноземної держави?
За загальним правилом так, однак є низка нюансів, дотримання яких є обов’язковим для того, щоб такий закордонний документ, який транслює волю та особисте розпорядження заповідача, був прийнятий в роботу українськими нотаріусами.
1.Дотримання форми заповіту, передаченої Цивільним кодексом України.
Так, відповідно до статті 1247 Цивільного кодексу України заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами (лікарем, капітаном судна, начальником слідчого ізолятора, посадовою особою органу місцевого самоврядування тощо).
Існують певні особливості посвідчення заповіту, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт. Такий заповіт посвідчується обов’язково у присутності не менш як двох свідків, про що обов’язково зазначається у тексті самого заповіту. Окрім того, свідки повинні поставити свої підписи на ньому.
Недотримання форми заповіту є підставою нікчемності заповіту. Нікчемний заповіт не може бути прийнятий нотаріусом до виконання.
2. Реєстрація заповіту в Спадковому реєстрі.
Цивільний кодекс України передбачає: “Заповіти підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України”.
Спадковий реєстр було запроваджено в Україні у зв’язку з ратифікацією та на виконання Конвенції про запровадження системи реєстрації заповітів (так званої Базельської конвенції, підписаної ще у 1972 році).
Для країн-учасниць вищевказаної конвенції обов’язковою умовою є реєстрація заповіту. А отже, якщо заповіт було посвідчено компетентним органом держави, яка ратифікувала дану конвенцію, він підлягає реєстрації у відповідній національній системі реєстрації заповітів для сприяння після смерті заповідача виявленню існування заповіту.
На жаль, певної єдиної спільної міжнародної системи заповітів поки ще не існує, однак конвенція передбачає обмін інформацією у формі запитів між договірними державами.
3. Легалізація іноземного документа.
Відповідно до ст. 100 Закону України “Про нотаріат” документи, які складено за кордоном з участю іноземних органів влади або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Тобто обов’язковою умовою є консульська легалізацію. Однак є певні виключення:
- Для країн, які є учасниками Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (якою є і Україна), передбачено спрощену процедуру легалізації шляхом проставлення штампу апостилю на офіційних документах компетентним органом держави, в якій документ був складений.
Апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ.
- Для деяких країн існують взагалі виключення щодо необхідності будь-якої легалізації, що передбачено міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. Наприклад, Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах чи Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (учасниками якої є більшість країн СНД).
