26 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/3496/16-ц, провадження № 61-18760св18 (ЄДРСРУ № 76812049) досліджував питання позовних вимог батьків неповнолітньої дитини про визнання іпотеки недійсною з підстав порушення майнових прав останньої.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, що вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, — звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду України: від 16 вересня 2015 року № 6-392цс15, від 30 вересня 2015 року № 6-384цс15, від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15, від 20 січня 2016 року № 6-1560цс15, в яких були встановлені подібні правовідносини та постановах Верховного суду у складі колегії суддів судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 681/1855/15-ц, провадження № 61-13987св18 (ЄДРСРУ № 74777467), від 11 квітня 2018 року у справі № 509/4210/16-ц, провадження № 61-12803св18 (ЄДРСРУ № 73565589) та ін.

Також, в постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Аналогічний висновок міститься у Постанові Верховного суду від 19 вересня 2018 року у справі № 756/3020/16-ц, провадження № 61-23392св18 (ЄДРСРУ № 76566408)

В рамках цієї справи суд першої інстанції, на підставі аналізу наданих письмових доказів (іпотечного договору, довідки про склад сім’ї, заяви) встановив, що під час укладання іпотечного договору, з документів, які надав банку відповідач, банк не знав і не міг знати про те, що на іпотечне майно має право неповнолітня дитина. Банк не чинив перешкод іпотекодавцю та його дружині у наданні ними достовірних відомостей про майнові права неповнолітньої дитини.

ВАЖЛИВО: Встановивши, що іпотекодавець надав недостовірні відомості про майнові права неповнолітньої дитини та діяв недобросовісно, суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Окремо, верховний суд вказав, що аналіз частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання: 1) рішення суду, 2) виконавчий напис нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі, на підставі договору купівлі-продажу.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від  19 вересня 2018 року у справі № 760/16985/15-ц,  провадження № 61-19952св18 (ЄДРСРУ № 76673091).

Необхідно також підкреслити, що виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася. З урахуванням наведеного, у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Такий висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року, справа № 235/3619/15-ц (провадження № 14-11цс18).

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного суду від 22 серпня 2018 року, справа № 752/18483/15-ц, провадження № 61-16972св18 (ЄДРСРУ № 76441620), від 05 вересня 2018 року у справі № 202/30076/13-ц, провадження № 61-2842св18 (ЄДРСРУ № 76350549) та ін.

(!!!) Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», є способом позасудового звернення стягнення, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Тлумачення статей 328, 392 ЦК України, статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що суд не наділений повноваженням звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Аналогічний висновок зроблений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц.

Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність іпотекодержателя є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

ВИСНОВОК:  по – перше: неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини; по – друге: суд не наділений повноваженням звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Автор: адвокат Євген Морозов

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here