Одним з важливих питань судового захисту є обрання належного способу захисту, який визначає змісту позову. Неправильне обрання такого способу обертається для позивача постановленням негативного судове рішення, часовими та фінансовими втратами. Показовими у цьому плані є поширені у судовій практиці справи про визнання недійсними договорів щодо розпорядження речами одним із співвласників без згоди іншого співвласника або органом юридичної особи за межами повноважень чи іншою особою без відповідних повноважень.

Захист майнових прав у справах щодо розпорядження об’єктами спільної власності без згоди співвласника ґрунтується на нормах, закріплених у ст. 369 ЦК України, а щодо спільної сумісної власності подружжя – у ст. 65 СК України. Право одного з співвласників вчиняти правочин щодо розпорядження спільним майном обумовлено згодою інших співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК України, ч.ч. 2, 3 ст. 65 СК України). На відміну від представника, один із співвласників укладає правочин щодо відчуження об’єкту спільної сумісної власності від власного імені, розпоряджаючись при цьому об’єктом як своїх прав, так і прав інших співвласників. Такі положення передбачені лише щодо спільної сумісної власності, співвласники об’єкту спільної часткової власності можуть надати одному з них повноваження на їх представництво під час укладення договору щодо відчуження спільної речі. Аналогічне право мають і співвласники й щодо об’єкту спільної сумісної власності (ч. 3 ст. 369 ЦК України).Правовий наслідок відсутності повноважень у одного з співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном передбачений у ч. 4 ст. 369 ЦК України та полягає у можливому визнані правочину недійсним. Ця норма не поширюється на випадки вчинення правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою або має бути письмовою, адже у таких випадках не йдеться про надання повноважень на розпорядження спільним майном. У судовій практиці сформульована додаткова умова визнання такого договору недійсним.

Зокрема, вирішуючи спір щодо правомірності відчуження об’єкта спільної сумісної власності без згоди другого з подружжя, ВСУ у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 522/2038/14 зазначив, що законодавством не передбачена недійсності правочину у такому випадку, а тому суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. На підставі п. 6 ст. 3, ч. 2 ст. 369 ЦК України і ч. 2 ст. 65 СК України ВСУ зроблено висновок про те, що такий договір може бути визнаний недійсним лише, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, останній знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Аналогічна позиція наводилась ВСУ, зокрема, у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Верховний Суд, займаючи аналогічну позиції, у постанові від 12 лютого 2018 року у справі № 753/6630/16-ц  зазначив також: «Суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_4 в обґрунтування своїх позовних вимог не надав доказів про те, що відповідачі діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_7 знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_6 не отримала на укладення договору згоди чоловіка, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні його позовних вимог. Правильним є висновок апеляційного суду про те, що сама по собі відсутність згоди на укладення дружиною договору позики не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди іншого  подружжя,  недійсним».

Тобто суд надає перевагу інтересам контрагента за такими договорами у разі його добросовісності, хоча побічно від цього «виграє» недобросовісний співвласник – сторона правочину, який порушив право іншого співвласника, позбавивши його майнового права на річ.

Врахування вартості частки, що була відчужена без згоди іншого співвласника, про що, наприклад йдеться й у п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року № 11, а також збільшення частки у спільному майні того з співвласників, який не давав згоду на відчуження спільного майна (ч.2 ст. 372 ЦК України, ч. 2 ст. 70 СК України), не завжди можуть бути застосовані, оскільки обумовлені наявністю іншого спільного майна. У цьому випадку можуть бути використані способи захисту, закріплені у ч. 3 ст. 386 ЦК України.

Обумовленість можливості посилання на обмеження у повноваженнях особи, яка уклала договір, добросовісністю контрагента прямо передбачена у ч. 3 ст. 92 ЦК України. ВСУ у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 зазначає, що дефекти у компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства у правовідносинах з третіми особами можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи. З огляду на це, у ч. 3 ст. 92 ЦК України надається захист прав третіх осіб, які укладають з юридичними особами договори різних видів. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, коли вона діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши розумну обачність, знати про це.

В Аналізі ВССУ окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», надається роз’яснення щодо способу захисту у випадку, коли договір не підписувала одна зі сторін: договір є вчиненим, але наявна підстава для визнання договору недійсним згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, і відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив правочину. Однак, подальше схвалення правочину як підстава його дійсності передбачена у ч. 1 ст. 241 ЦК України для випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, тоді як у справі, на яку посилався ВССУ, експертизою встановлений факт того, що договір був підписаний не його стороною.

Слід звернути увагу на поширеність у судовій практиці і вже фактично усталеність посилання на ст. 241 ЦК України у випадках укладення правочинів керівниками юридичних осіб за межами своїх повноважень. Зазначена норма стосується відносин представництва. Так, відповідно до цієї статті правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину. У ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом визначене правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Однак, керівник юридичної особи не є відокремленим суб’єктом правовідносин (юридичній особі притаманна ознака організаційної єдності), яким є представник у відносинах представництва.Змішування правових понять «представник» і «орган юридичної особи» можна частково пояснити термінологією, використаною у ст. 92 ЦК України, яка передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Для прикладу, у постанові ВС у справі № 911/1979/15 від 5 квітня 2018 року  зазначається: «Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами. Крім того, управління товариством (зокрема, кооперативом) також здійснюють його органи – загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України). Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав.».

У цій же справі ВС зазначив, що дефекти у компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає у правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства. З огляду на викладене, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, ч. 3 ст. 92 ЦК України передбачає, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми відносинами між юридичною особою та її органом, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Аналогічна позиція відображена й у постанові ВС від 10 травня 2018 року у справі №  910/15410/16. ВС у цій справі також зазначив, що ч. 3 ст. 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом із тим обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З урахуванням статті 98 ЦК України та з огляду на приписи статей 92, 203, 215, 241 ЦК України ВС зазначив, що рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття. Проте, для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов’язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВС від 5 червня 2018 року у справі № 916/2084/17, від 19 червня 2018 року у справі № 908/4550/15, від 21 серпня 2018 року у справі № 907/515/17.

Для прикладу, у постанові ВС від 25 січня 2018 року у справі № 658/580/16-ц  зазначено, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд зауважив, що відповідно даних, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на день укладення оспорюваного договору обмеження повноважень директора філії ТОВ не були зазначені. Судом встановлено, що директор філії запевнив покупця (відповідача), у тому, що він діє в межах наданих йому повноважень. Реальних підстав, які б могли викликати сумнів щодо повноважень у директора філії не було, та такі не встановлені в судовому засіданні. Ненадання покупцеві довіреності у даному випадку є проявом недобросовісності саме директора філії, оскільки останній, знаючи про обмеження, встановлені у ній, запевнив, що діє в межах делегованих йому повноважень. Саме по собі зазначення у договорі того, що директор філії діє на підставі довіреності не може свідчити про обізнаність третьої особи про обмеження повноважень. Крім того, позивачем не доведено належним чином факт недобросовісної або нерозумної поведінки відповідача.

Слід звернути увагу на те, що у останній справі ВС суд не розцінив перевірку контрагентом змісту довіреності у випадку, якщо особа діє за довіреністю, як прояв належної обачності, хоча відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

 Отже, у випадках, що були розглянуті, суд надає захист інтересам добросовісних набувачів у випадку відчуження речі на їх користь за відсутності згоди іншого зі співвласників чи повноважень у органу юридичної особи під час укладення відповідного правочину.

 

Олена Антонюк,

адвокат, к.ю.н., доцент, партнер Юридичної фірми «О2»,

доцент кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету ім. В. Стуса,

член Правління Української асоціації клінічних досіджень

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here