Згідно з рекомендаціями, що містяться у Резолюції №1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість особистого життя публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політки, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
Статтями 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12.02.2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів ради Європи, проголошено наступне: оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому, зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв’язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Даючи згоду на обрання чи призначення на публічну посаду, особа повинна усвідомлювати, що в силу необхідності дотримання принципів публічності, відкритості та підзвітності влади, що закріплені в статтях 3, 6, 19, 57 Конституції України, її посадова і професійна діяльність буде знаходитися під пильним наглядом суспільства. Межі оцінки і критики вчинків, висловлювань чи бездіяльності публічної особи є значно ширшими, ніж такі межі в оцінці звичайної людини.
У рішенні від 07.02.2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» Європейський Суд з прав людини вказав, що «приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, в той час як публічних осіб така норма не стосується».
Свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе (рішення у справі «Гендісайд проти Сполученого Королівства» від 07.12.1976 року).
Право на недоторканність ділової репутації та честь і гідність публічної особи підлягають захисту лише у випадку, коли політичний, державний або громадський діяч доведе, що інформація поширена «з явним злим умислом», тобто з нехтуванням питання про їх правдивість чи неправдивість, а не з метою доведення до громадськості тверджень про наміри і позицію політичних лідерів, інших публічних осіб та сформувати про них свою думку (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08.07.1986 року).
