Протягом 2018 року склалась проблемна ситуація для державних органів, які утримуються за рахунок державного бюджету, пов’язана з фінансуванням сплати судового збору.
Державні органи, серед яких органи Державної фіскальної служби України (надалі – ДФС), оскаржували в апеляційному порядку рішення судів першої інстанції без додання до апеляційних скарг документів про сплату судового збору та, в подальшому, масово та неодноразово заявляли в апеляційній інстанції клопотання про продовження процесуальних строків на усунення недоліків апеляційної скарги та/або відстрочення сплати судового збору до ухвалення судового рішення у справі, посилаючись на свій майновий/фінансовий стан.
Відстрочення суб’єкту владних повноважень в окремих випадках сплати судового збору (при цьому зазвичай без жодного мотивування, що можливо містить і корупційну складову) автор особисто розцінює як надання державному органу процесуальних переваг перед іншими учасниками судового процесу, які зобов’язані сплачувати відповідний судовий збір та є темою окремої статті.
В даній статті розглянемо питання поновлення судами апеляційної інстанції органам ДФС строку на апеляційне оскарження рішення суду із посиланням на відсутність відповідного фінансового забезпечення для оплати судового збору, що призвело до повернення апеляційної скарги, поданої вперше.
Оскільки чинний Кодекс адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) встановлює, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, для визначення правильності застосовування норм права в наведеному питанні вважаю за доцільне звернутись саме до рішень Верховного Суду.
Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 31.01.2019 р. у справі №826/18342/16 (ЄДРСР №79588491)переглядаючи ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2018 р. про відмову у відкритті апеляційного провадження з підстав пропуску процесуального строку апеляційного оскарження зазначив наступне:
ДФС та її територіальні органи (органи доходів і зборів) є державними органами, що здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 року у справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими.
Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом.
Після прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період до затвердження в установлений законодавством термін бюджетного розпису на поточний рік в обов’язковому порядку складається тимчасовий розпис бюджету на відповідний період. Бюджетні установи складають на цей період тимчасові індивідуальні кошториси (з довідками про зміни до них у разі їх внесення).
У пункті 45 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, зазначено, що під час складання на наступний рік розписів відповідних бюджетів, кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету та планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів) і помісячних планів використання бюджетних коштів враховуються обсяги здійснених видатків і наданих кредитів з бюджету згідно з тимчасовими розписами відповідних бюджетів та тимчасовими кошторисами, тимчасовими планами використання бюджетних коштів і тимчасовими помісячними планами використання бюджетних коштів.
З урахуванням наведеного та беручи до уваги, що особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, суд вважає, що обставини, пов’язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо, не можуть бути підставою для реалізації суб’єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.
Так, у пунктах 40, 41 справи «Пономарьов проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що «… якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та з підстав, які видаються непереконливими, як у цій справі, де нібито складне економічне становище перешкоджало відповідачу сплатити державне мито, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду… Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків».
Таким чином, у ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов’язано з тим, що держава має дотримуватись раніше згаданого принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов’язків, встановлених нею ж.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду: від 31.01.2019 р. у справі №814/1045/16 (ЄДРСР № 79557212), від 21.12.2018 р. у справі № №804/14052/15 (ЄДРСР № 78811388), від 12.12.2018 р. у справі №826/14667/17 (ЄДРСР №78496385), від 30.11.2018 р. у справі №813/5822/13-а (ЄДРСР №78231660), від 20.11.2018 р. у справі №826/17458/16 (ЄДРСР №78022657), від 13.11.2018 р. у справі №806/5201/15 (ЄДРСР № 78128649) та багатьох інших.
В постанові від 06.02.2019 р. у справі № 805/743/16-а (ЄДРСР № 79638924) Верховний Суд переглядаючи в касаційному порядку ухвалу Першого апеляційного адміністративного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження розвинув тему поважності причин пропуску процесуального строку, які можуть бути об’єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та зазначив наступне:
Обставини, пов’язані з фінансуванням установи чи організації з Державного бюджету України та відсутністю у неї коштів, призначених для сплати судового збору, не звільняють державний орган від обов’язку своєчасної сплати судового збору.
Окрім того, Пунктом 2 розділу ІІ Закону України від 22 травня 2015 року №484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» Кабінет Міністрів України зобов’язаний забезпечити відповідне фінансування державних органів, які позбавляються пільг щодо сплати судового збору.
В той же час, з огляду на приписи, зокрема, статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідач, маючи намір добросовісної реалізації належного йому права на апеляційне оскарження судового рішення, повинен діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у нього прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне виконання своїх обов’язків, встановлених законом або судом для чого, як особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, має вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати усі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Відтак, відповідач в особі свого керівника, який, в силу наданих йому повноважень, має можливість безпосереднього впливу на процес організації діяльності податкового органу, повинен забезпечити належний рівень здійснення претензійно — позовної роботи, а тому зазначені відповідачем підстави для поновлення строку апеляційного оскарження не можна визнати поважними, оскільки вони не пов’язані з дійсно непереборними та об’єктивними перешкодами, істотними труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений процесуальним законом строк подання апеляційної скарги і не надають права у будь-який необмежений після спливу цього строку час реалізовувати право на апеляційне оскарження судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду: від 29.01.2019 р. у справі №2а-0870/6081/11 (ЄДРСР № 79503640), від 24.01.2019 р. у справі № 804/16455/15 (ЄДРСР № 79409474), від 21.12.2018 р. у справі № 803/1030/16 (ЄДРСР № 78773793), від 11.12.2018 р. у справі № 826/19735/16 (ЄДРСР № 78468405), від 04.12.2018 р. у справі № 804/291/16 (ЄДРСР №78325108) та багатьох інших.
З наведеного вбачається, що Верховний Суд, як найвищий суд в системі судоустрою України, формує єдину та сталу судову практику в питанні поновлення процесуальних строків апеляційного оскарження, пропущених з підстав необхідності дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом або тимчасової відсутності таких коштів.
Залишається сподіватись, що суди апеляційної інстанції вирішуючи питання поновлення органам ДФС процесуальних строків апеляційного оскарження дійсно враховуватимуть напрацьовані висновки Верховного Суду в цьому питанні, що забезпечить однакове застосування норм права, стабільність та прогнозованість судової практики, що є складовою принципу правової визначеності та верховенства права.
