Заявник Олександр Сачарук є громадянином Литви та був членом Сейму (парламенту Литви) з листопада 2008 р. по листопад 2012 р. У січні 2010 р. під час сесії Сейму пан Сачарук кілька разів голосував за іншого парламентарія, який перебував у відпустці за кордоном, використовуючи його Посвідчення члена Сейму, хоча згідно зі статутом Сейму члени повинні були голосувати особисто і право голосу не підлягало передачі.
Спеціальна слідча комісія Сейму (SSIC), сформована для перевірки вини пана Сахарука та відповідного парламентарія у серйозних порушеннях, попросила Генерального прокурора провести досудове розслідування в травні 2010 року. Коли Офіс Генерального прокурора звернувся до Сейму для зняття політичної недоторканності з Сачарука, щоб вони могли провести розслідування, кількість голосів «за» не була достатньою. У наступній постанові про відмову в призначенні досудового розслідування було зазначено, що, за інформацією Спеціальної слідчої комісії Сейму у діях пана Сачарука є ознаки кримінального правопорушення. Згодом було розпочато провадження.
Під час розгляду в Конституційному суді пан Сахарук стверджував, що згідно зі статутом Сейму єдиною санкцією за таке порушення має бути попередження, і що немає правових підстав для розгляду кримінальної справи. Його адвокат також зазначив, що Комісія з етики і процедур Сейму вже розглядала подібні справи, але в жодному з них не було порушено справи про серйозні порушення. Він заявив, що голосування за відсутніх парламентарів від своєї коаліції чи політичної групи стало загальною практикою в Сеймі.
Незважаючи на це, Конституційний суд дійшов висновку, що як пан Сачарук, так і депутат, про якого йдеться, порушили депутатську присягу та грубо порушили Конституцію, останній через пропуск пленарних засідань уряду без поважних причин. Однак, оскільки остаточне рішення щодо звільнення з посади припало на Сейм, а необхідної кількості голосів на користь анулювання мандата пана Сахарука не було зібрано, пан Сахарук зберіг свій мандат. Натомість мандат іншого депутата було анульовано. Пан Сахарук залишався членом Сейму протягом усього свого чотирирічного терміну. Коли термін його перебування на посаді закінчився, а політичної недоторканності він уже не мав, було відкрито кримінальне провадження.
Вільнюський регіональний суд виправдав пана Сачарука 20 липня 2015 року, і це рішення було підтримано Апеляційним судом у травні 2016 року. Суди визнали висновок Комісії з питань етики та процедур Сейму про те, що станом на 27 лютого 2001 року була низка випадків, коли члени Сейму голосували замість інших членів тієї самої коаліції чи політичної групи. Заяви свідків підтвердили, що існувало неписане правило, згідно з яким члени політичної групи голосували одноголосно, і що голосування замість іншого парламентарія було усталеною практикою.
Тим не менш, апеляція з питань права, подана прокурором у грудні 2016 року, призвела до того, що Верховний суд скасував постанову апеляційного суду та розпочав повторний розгляд справи. У червні 2017 року Верховний суд, у свою чергу, засудив пана Сачарука за зловживання службовим становищем і незаконне використання службового документа. Його оштрафували на 1882 євро. Після подання апеляції з питань права у вересні 2017 року було сформовано колегію у складі трьох суддів для розгляду справи в усному слуханні. Під час засідання пан Сачарук просив змінити колегію на тій підставі, що один із суддів уже розглядав його кримінальну справу як головуючий у колегії Верховного Суду рік тому. Цей запит було відхилено. Наведеною причиною було те, що сам факт участі цієї судді в попередньому касаційному провадженні не є правовою підставою для виникнення сумнівів щодо її неупередженості. Апеляція пана Сахарука була відхилена остаточним рішенням у лютому 2018 року, коли Верховний суд визнав необґрунтованими аргументи про те, що голосування за відсутніх колег у Сеймі було «установленою практикою» і не заслуговувало кримінальної відповідальності.
ЄСПЛ у рішенні по справі Sacharuk v. Lithuania (application no. 39300/18) зазначив, що суть аргументів пана Сачарука за статтею 7 Європейської конвенції полягала в тому, що, по-перше, національні суди невиправдано поширили сферу дії кримінального законодавства на його справу, враховуючи те, що його дії під час голосування за свого колегу-парламентаря були сумісними з «традиціями» в Сеймі голосувати за інших членів тієї ж політичної групи, і, по-друге, що він зазнав дискримінації, оскільки його притягнення до відповідальності було винятковим і, отже, довільним.
Суд прийняв твердження пана Сахарука про те, що його кримінальна справа не мала прецедентів, оскільки Комісія Сейму ніколи раніше не вирішувала передати справу про порушення принципу єдиного голосу прокурору для розслідування в рамках кримінального провадження. Тим не менш, він встановив, що відкриття кримінального переслідування проти пана Сахарука не порушило статтю 7 Конвенції. Він також погодився з аргументом Верховного Суду про те, що в кримінальному провадженні суд повинен дотримуватися букви закону, а не «неправомірної практики» або «традицій, що суперечать закону». ЄСПЛ не зміг помітити жодного кричущого недотримання чи свавілля у застосуванні відповідного закону до заявника. Пан Сахарук міг передбачити, що його дії становитимуть злочин відповідно до чинного на той час кримінального законодавства.
Відповідно, як встановив ЄСПД, не було порушення статті 7 Конвенції.