Судовими рішеннями у справі № 5011-33/6567-2012 на користь банку з відповідачів стягнуто солідарно заборгованість за кредитом у розмірі 2 094 000 грн, заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 366 611,62 грн, пеню за прострочення погашення відсотків за користування кредитом у розмірі 19 382,70 грн.
На виконання судових рішень видано накази.
Фізична особа – правонаступник одного з боржників – звернулася до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення місцевого господарського суду про стягнення заборгованості й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову.
Ухвалою апеляційного господарського суду апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи на зазначене судове рішення закрито.
Фізична особа в касаційній скарзі просила скасувати ухвалу апеляційного господарського суду про закриття апеляційного провадження, а справу направити до апеляційного господарського суду для продовження розгляду.
Товариство, визнане правонаступником стягувача у справі, у касаційній скарзі також просило скасувати ухвалу апеляційного господарського суду та постановити нове рішення про задоволення своєї заяви про вступ у справу як позивача, а також прийняти відмову позивача від позову.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалу апеляційного господарського суду про закриття апеляційного провадження змінив, виклавши її мотивувальну частину в редакції своєї постанови. В іншій частині ухвалу залишив без змін і відмовив товариству в прийнятті та задоволенні заяви про відмову від позову.
Суд зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 14 ГПК України учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відмова позивача від позову – це одностороннє вільне волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги й на закриття порушеного позивачем процесу.
Стадія виконавчого провадження є самостійною стадією судового процесу та не передбачає можливості безпідставного виходу за межі визначених законодавством прав і обов’язків відповідної стадії судового процесу як безпосередньо учасниками справи, так і їхніми правонаступниками.
Стадії господарського судочинства є певною послідовністю процесуальних дій, які здійснюються у встановленій процесуальним законодавством черговості й оформлюються судовим актом (ухвала суду, рішення суду, постанова). Стадії судового процесу відбуваються одна за одною та мають свою процесуальну мету, чим забезпечують єдність і неподільність процесу захисту прав.
Згідно зі ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Наведене стосується і передбаченого статтями 46, 191, 307 ГПК України права на відмову від позову.
Застосування будь-якої процесуальної норми здійснюється у взаємозв’язку з іншими процесуальними нормами для виконання завдань судочинства в передбачених формах та на різних стадіях судового провадження.
Принцип правової (юридичної) визначеності – один з елементів належної судової процедури в контексті п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Процедура виконання судового рішення та виконавче провадження як самостійна стадія судового процесу мають бути використані у спосіб, сумісний із п. 1 ст. 6 вказаної Конвенції.
Отже, відмова від позову після ухвалення остаточного рішення у справі, переглянутого в апеляційному й касаційному порядку, порушує принцип правової визначеності.
Близька за змістом правова позиція щодо застосування, зокрема, приписів ст. 46 ГПК України викладена в постанові Верховного Суду від 1 червня 2021 року у справі № 904/1498/18.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 17 травня 2022 року у справі № 5011-33/6567-2012 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/104329965.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
