Громадянин Сполученого Королівства на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (Гаазька конвенція) звернувся до суду в Україні, бажаючи визнати незаконним утримування його неповнолітньої дитини її матір’ю на території України, а також повернути цю дитину в Сполучене Королівство на місце постійного проживання. Суди розглядали справу неодноразово. Згідно з останнім рішенням КЦС ВС позовні вимоги задовольнив.
Проте мати й дитина звернулися до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Він 28 січня 2021 року ухвалив рішення у справі «Satanovska and Rodgers v. Ukraine» (заява № 12354/19) про порушення Україною під час розгляду справи зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ). Суд, зокрема, зазначив, що ВС неналежно мотивував постанову, і через те, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам ст. 8 ЄКПЛ, заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя.
Велика Палата ВС задовольнила заяву представника матері про перегляд судового рішення за виключними обставинами. З огляду на зміст рішення ЄСПЛ, встановлені судами попередніх інстанцій факти та досліджені ними докази, а також на пояснення сторін висновки КЦС ВС не були належно обґрунтованими.
ВП ВС скасувала постанову касаційного суду та залишила без змін рішення місцевого й апеляційного судів, які відмовили в задоволенні позову.
Велика Палата зауважила, що відмова у задоволенні позову в цій справі становить втручання в гарантоване ст. 8 ЄКПЛ право позивача, але немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі п. 2 ст. 8 ЄКПЛ.
По-перше, відмова в задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.
По-друге, з огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ризики (п. «b» абз. 1 ст. 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване ст. 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.
По-третє, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (ч. 1 ст. 9 вказаної Конвенції).
Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, що відповідають тим інтересам, на які вказують передбачені в цій конвенції винятки, зокрема в разі серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
Постанова Великої Палати ВС від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/96342875.
