Спільна сумісна власність є важливим інститутом у цивільному та сімейному праві. У 2025 році відбувалися певні вдосконалення у законодавстві, зокрема щодо цифрової власності, спрощення нотаріальних процедур та розподілу корпоративних прав.
Про це нагадали у Міністерстві юстиції України.
Спільна сумісна власність – це форма власності, при якій майно належить кільком особам без визначення часток кожного з них. Суб’єктами можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава та територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі статтею 368 Цивільного кодексу України (далі – Кодексу) спільною сумісною власністю є:
- Майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 64 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як стосовно майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути укладений без виділу цієї частки. А також зазначено, що не може бути спільною сумісної власністю майно, набуте на підставі договору дарування, в порядку спадкування або ж набуте за кошти, які належали одному із подружжя особисто. Таке майно є особистою приватною власністю дружини та чоловіка);
- Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Згідно із Сімейним кодексом України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов‘язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи необхідністю догляду за батьками, дітьми, або ж з інших поважних причин, не проживають разом.
Окрім підстав, зазначених у ст.368 Кодексу, спільна сумісна власність може виникати на підставі ч.2 ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Здійснення права спільної сумісної власності
Співвласники такого майна володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання майном здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Відповідно до ст. 237 Кодексу правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є представництвом. Воно виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Потрібно зазначити, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє та не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.
Також представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (ст.238 Кодексу).
Цивільний кодекс розрізняє представництво за законом, комерційне представництво та представництво за довіреністю (ст. 242-244 Кодексу).
Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 Кодексу).
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ст.369 Кодексу).