Верховний суд: обмежене коло ухвал слідчого судді, види яких визначені статтею 309 КПК, можуть бути оскаржені до апеляційного суду…однак, якщо слідчий суддя приймає рішення, яке виходить за межі його повноважень…чи оскаржується воно в апеляційному порядку?
6 березня 2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в контексті справи № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17 (ЄДРСРУ № 72670536) досліджував вищевказане питання.
Суд вказав, що у системі окремого оскарження рішень органів обвинувачення, слідчих суддів та судів під час триваючого кримінального провадження до винесення остаточного рішення у справі, діють виправдані обмеження, спрямовані на забезпечення стрімкості кримінального процесу і попередження виникнення правових колізій і ускладнень у незавершеному провадженні.
(!!!) Ці обмеження знаходять свої відображення, серед інших положень, у статтях 303, 309, 399 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК), що визначають лише певний перелік рішень, які можуть бути оскаржені до різних судових інстанцій.Законодавець, таким чином, передбачив, що лише обмежене коло ухвал слідчого судді, види яких визначені статтею 309 КПК, можуть бути оскаржені до апеляційного суду. Відмова розглядати в апеляційному порядку скаргу на рішення слідчого судді, що не входить до цього переліку, є законною і чітко відображає волю законодавця обмежити окреме оскарження лише певними рішеннями.
Однак, на думку вищої судової інстанції, ці міркування є правильними лише тоді, коли слідчий суддя виносить рішення, передбачене процесуальним законом і ситуація є зовсім іншою, коли слідчий суддя приймає рішення, яке виходить за межі його повноважень. Таке рішення законодавець не передбачав і не міг передбачити, оскільки неможливо на законодавчому рівні передбачити всі можливі випадки виходу за межі компетенції. Тому поширювати обмеження, що стосуються передбаченої законодавцем системи судових рішень, на рішення, які не є елементом цієї — передбаченої законодавцем — системи, є очевидно невиправданим.
Таким чином, аби вирішити, чи поширюються на оскаржене рішення правила, які процесуальний закон передбачає для окремого оскарження, суду належить визначити, чи дійсно оскаржене рішення слідчого судді входить до системи рішень, для яких законодавець передбачив правила статті 309 КПК.
ВАЖЛИВО: Отже, суду належить з’ясувати, чи надає закон слідчому судді повноваження постановити ухвалу про надання дозволу слідчому або прокурору на проведення перевірки і лише після з’ясування питання, чи прийняте оскаржене рішення слідчого судді в межах або поза межами його повноважень, можливо перейти до питання, чи має апеляційний суд повноваження розглядати скарги на такі рішення. Якщо таке рішення знаходиться в межах повноважень слідчого судді відповідно до кримінального процесуального законодавства, відмова у відкритті апеляційного провадження, що ґрунтується на положеннях частини четвертої статті 399 КПК, є законною. Якщо ж оскаржене рішення прийняте поза межами повноважень, визначених законодавством для слідчого судді, то міркування, що стосуються виправданих обмежень на окреме оскарження, не можуть беззастережно застосовуватися до таких рішень, і суду слід знайти інші правові аргументи для вирішення цього питання.
Окремої уваги заслуговує те, що Верховний суд вказав — КПК прямо не передбачає повноваження слідчого або прокурора «призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом».
Дійсно, в редакції, що діяла до 15 липня 2015 року, КПК передбачав такі повноваження в пункті 6 частини другої статті 36 і пункті 4 частини другої статті 40 КПК. Однак підпунктом 12 пункту 5 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про прокуратуру» з переліку повноважень прокурора (у статті 36 КПК) і слідчого (у статті 40 КПК) це повноваження було виключено. Закон набрав чинності 15 липня 2015 року.
Таким чином, законодавець визначив, що з 15 липня 2015 року прокурор і слідчий не мають повноважень «призначати ревізії і перевірки». Крім того, у тому ж пункті Закон України «Про прокуратуру» передбачив: «Недопустимими є також докази, що були отримані … 2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень».
Отже, законодавець не тільки забрав у слідчого і прокурора повноваження «призначати ревізії та перевірки», але й встановив, що будь-які докази, отримані внаслідок такої «не передбаченої цим Кодексом» перевірки чи ревізії, є недопустимими.
Відповідаючи на питання: «Чи визначаються повноваження слідчого судді «іншими законами України»? Суд вказує, що слідчий суддя посилається на частину другу статті 1 КПК, яка передбачає: «Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України». Саме згадка у цьому положенні «інших законів України» дала підставу слідчому судді на обґрунтування свого повноваження винести спірну ухвалу залучити низку положень законодавства, згаданих вище.
ВАЖЛИВО: Між тим Верховний Суд вважає, що, — попри формулювання частини другої статті 1 КПК, — система норм КПК чітко визначає, що повноваження будь-якого суб’єкта кримінального процесу визначаються лише цим Кодексом. Формулювання наступних положень КПК це доводить: «… 17) слідчий — службова особа …, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень; 18) слідчий суддя — суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні …» (стаття 3 КПК). «… Слідчий суддя … вирішують лише ті питання, що … віднесені до їх повноважень цим Кодексом» (частина третя статті 26 КПК). «… Прокурор… уповноважений … здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом» (частина друга статті 36). «… Слідчий уповноважений … здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом» (частина друга статті 40). Згадка у частині другій статті 1 КПК «;інших законів» не змінює стан справ, оскільки «інші закони» при визначенні повноважень суду чи інших суб’єктів кримінального процесу також посилаються на КПК (або інші процесуальні кодекси). Наприклад: «Суддя місцевого суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом…» (частина перша статті 23 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). «Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України» (частина перша статті 25 Закону України «Про прокуратуру»).
(!!!) Тобто, положення «інших законів» є бланкетними нормами, що відсилають за своїм змістом до КПК. Положення законодавства, на які посилається слідчий суддя в оскарженій ухвалі, також відсилають до КПК, передбачаючи, що якщо існує рішення, ухвалене відповідно до КПК, то воно дає підстави для певних дій. Але ці положення не визначають ані повноважень таке рішення прийняти, ані процедури і умов його прийняття. Більше того, частина третя статті 9 КПК взагалі виключає вплив «інших законів» на питання визначення повноважень суб’єктів кримінального процесу, оскільки передбачає: «Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу». Таким чином, корпус норм КПК свідчить про те, що законодавець визначив повноваження кожного суб’єкта кримінального процесу лише цим Кодексом і виключив будь-яку можливість виводити наявність таких повноважень із положень «інших законів».
Питання: Чи є частина друга статті 93 та частина друга статті 89 КПК підставою для повноважень слідчого судді надати дозвіл на призначення перевірки?
Частина друга статті 93 КПК передбачає, серед іншого, що збирання доказів можливе за допомогою витребування та отримання висновків ревізій та актів перевірок, а частина друга статті 89 визначає як джерело доказів, серед іншого, акти перевірок. Ці положення процесуального закону також не дають повноважень слідчому судді надавати дозвіл на призначення перевірки. Використання виразу «витребування та отримання» передбачає повноваження використовувати у якості доказів висновки ревізій і актів перевірок (як і будь-які інші документи), що існують незалежно від кримінального розслідування. Процесуальний закон чітко відрізняє документи, створені в межах кримінального провадження, від документів, походження яких не залежить від кримінального провадження, і підпорядковує ці два типи документів різному правовому режиму. Тому помилково виводити з повноваження «витребувати» повноваження «призначити» перевірку.
Верховний Суд не може погодитися з висновком слідчого судді, що виключення з переліку повноважень слідчого чи прокурора повноваження «призначати ревізії та перевірки» означає запровадження судового контролю за такими діями слідчого і прокурора. Так, пункт 18 частини першої статті 3 КПК визначає: «слідчий суддя — суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні…». Таким чином, законодавець чітко визначив роль слідчого судді у системі кримінального судочинства: забезпечити, аби правоохоронні органи під час здійснення наданих їм повноважень не порушували права, свободи і інтереси особи. Це завдання може виправдати різноманітні повноваження слідчого судді, спрямовані на забезпечення прав, свобод і інтересів осіб, навіть якщо вони недостатньо чітко передбачені законодавством. Приклад таких повноважень можна знайти у статті 206 КПК, коли законодавство зобов’язує слідчого суддю «вжити необхідних заходів», не визначаючи перелік цих заходів.
(!!!) Однак, навіть при найширшому розумінні ролі слідчого судді, неможливо узгодити з нею право слідчого судді розширювати — порівняно із законодавством — повноваження державних органів і посадовців. Слідчий суддя може лише обмежити в конкретному випадку, виходячи з обставин справи, використання вже наданих їм законом повноважень.
У досліджуємій справі суддя прийняв рішення, яке має зовсім протилежний ефект: він надав слідчому повноваження, яких той був позбавлений законом. Це суперечить самій суті судового контролю над діями і рішеннями державних органів з метою захисту прав, свобод і інтересів осіб. Це також суперечить завданню суду як інституції в демократичному суспільстві. Кримінальне процесуальне законодавство за своєю суттю складає корпус положень, які обмежують свободу дій держави при розслідувані злочинів. Сенс кримінального процесуального законодавства у демократичній країні полягає в тому, щоб збалансувати цей легітимний інтерес у розслідуванні злочинів з іншими — не менш важливими — цінностями і інтересами суспільства: захистом від надмірного втручання держави в приватну сферу, захистом від свавілля, цінністю особистої свободи, запобіганню приниженню гідності, цінністю сімейних зв’язків, свободою підприємницької діяльності тощо.
Важко навіть перерахувати всі цінності і легітимні інтереси, які захищає кримінальне процесуальне законодавство від бажання розслідувати злочини за будь-яку ціну. Конфігурація цього балансу суперечливих цінностей і інтересів є завжди предметом запеклих дискусій в суспільстві. Цей баланс є занадто складним, занадто залежним від поточної ситуації в країні, історичних та правових традицій і багатьох інших факторів, щоб стати предметом розсуду окремої особи, у даному випадку слідчого судді. Саме через складність визначення цього балансу, він визначається законом. Саме Парламент, а не окрема особа, є найбільш адекватним засобом знаходження балансу різноманітних суспільних інтересів в демократичному суспільстві. Практика кримінальних розслідувань часто ставить болючі питання щодо балансу між потребами розслідування і захистом прав осіб та інших цінностей суспільства. Але, незважаючи на можливі нагальні потреби розслідування заборона застосування катувань є безумовною, навіть якщо катування можуть сприяти розслідуванню і — іноді — спасінню життів. Примус до самовикриття є забороненим, хоча часто може сприяти розслідуванню. Втручання у таємницю сповіді неможливе, хоча таке втручання могло б дати вирішальні докази в розслідуванні. Суцільна дактилоскопія була б дуже дієвим способом контролю над злочинністю і неабияким полегшенням у розслідуванні злочинів, — але ціною свободи і приватності. У всіх цих випадках потреби розслідування не можуть стати виправданням для виходу держави за межі, визначені законодавством. Саме на судову систему покладено обов’язок забезпечити, аби дотримувався визначений в законі баланс між потребами розслідування і іншими суспільними цінностями.
ВИСНОВОК: Положення законодавства, якими виключені повноваження слідчого чи прокурора призначати перевірки, не можуть тлумачитися як зміна порядку здійснення повноважень, наприклад, як заборона здійснювати ці повноваження без дозволу слідчого судді чи суду. Законодавець цілком і безумовно виключив такі дії з кола тих дій, що дозволяються вчиняти слідчому або прокурору. В контексті цієї справи завдання слідчого судді полягало саме в тому, аби повноваження слідчого і прокурора, що були виключені законом, були також виключені на практиці. Отже, суд вважає, що у цьому випадку слідчий суддя, надавши слідчому дозвіл на проведення перевірки, вийшов за межі своїх повноважень і прийняв рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законодавством.
P.s. Однак, відповідь на питання, чи може таке рішення слідчого судді бути оскаржене в апеляційному і касаційному порядку, вимагає передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Автор: адвокат Євген Морозов
