Під час вирішення питання про продовження обвинуваченому строку тримання під вартою суд повинен ґрунтувати висновки не з огляду на принципи автоматичного продовження строку тримання під вартою, а з необхідності уникнення ризиків, визначених ст. 177 КПК України, зокрема запобігання спробам обвинуваченого переховуватися від суду, впливати на свідків, продовжити злочинну діяльність.
Слідчий суддя, суд під час розгляду клопотання про продовження строку тримання під вартою має ретельно перевіряти достовірність підстав для його задоволення, а також можливість застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою. Адже необґрунтоване продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою є одним із найчастіших порушень прав людини, які ЄСПЛ констатує у справах проти України.
Про це йдеться в постанові Великої Палати Верховного Суду.
Протягом майже чотирьох років строк тримання під вартою особи, обвинуваченої у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 305 та ч. 3 ст. 307 КК України, продовжувався понад 20 разів: спочатку ухвалами слідчого судді, а після направлення обвинувального акта до суду – ухвалами районного суду.
Обвинувачений, вважаючи, що його тримання під вартою з дня затримання 9 серпня 2021 року є надмірно тривалим та необґрунтованим, звернувся до ЄСПЛ, який у рішенні від 3 квітня 2025 року «Агурєєв та інші проти України» констатував стосовно нього порушення пунктів 3, 4, 5 ст. 5, а також статей 3 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції ЄСПЛ констатував через надмірну тривалість тримання під вартою, наведення та повторення судами підстав, які з часом стали неналежними, ненадання оцінки особистого становища заявника щодо зменшення ризику вчинення повторного правопорушення, змови чи втечі, а також нерозгляд можливості застосування інших запобіжних заходів. Порушення п. 4 ст. 5 полягало в тому, що апеляційний суд розглянув скаргу заявника на продовження тримання під вартою із затримкою на 41 день, а п. 5 ст. 5 – у відсутності в національному праві механізму відшкодування за порушення ст. 5 Конвенції. Порушення статей 3 і 13 Конвенції стосувалися неналежних умов тримання та відсутності ефективного засобу юридичного захисту. ЄСПЛ присудив заявникові 9800 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Захисник, посилаючись на зазначене рішення ЄСПЛ, звернулася до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами ухвал районного суду від 11 жовтня 2024 року та 24 квітня 2025 року про продовження дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно її підзахисного, просила їх скасувати та змінити запобіжний захід на більш м’який, не пов’язаний із триманням під вартою.
Розглядаючи справу, Велика Палата ВС констатувала системність проблеми, яка призвела до порушення ст. 5 Конвенції у справі заявника, а саме у продовженні запобіжного заходу у виді тримання під вартою без належного аналізу його обґрунтованості та із формальним підходом до оцінки ризиків. Рішення «Агурєєв та інші проти України» є повторюваним у групі справ «Ігнатов проти України», яка стосується структурних проблем застосування тримання під вартою і перебуває під посиленим наглядом Комітету міністрів Ради Європи.
Зважаючи на це, ВП ВС наголосила на потребі у формуванні чіткої та послідовної судової практики щодо застосування процедури продовження строків тримання під вартою. Вона має бути орієнтована на забезпечення реального, а не декларативного судового контролю за обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність. Такий підхід повинен виключати формалізм, автоматизм і механічне продовження запобіжного заходу без ретельної та повної оцінки кожного конкретного випадку.
Тримання особи під вартою є винятковим заходом, який допускається лише за наявності переконливих, актуальних і перевірених обставин, що свідчать про неможливість досягнення цілей кримінального провадження іншим, менш обтяжливим способом. Особливої ваги набуває необхідність розмежування між первинним арештом і кожним наступним продовженням строку його дії, оскільки з плином часу саме держава повинна щоразу підтверджувати, що тримання особи під вартою залишається виправданим і пропорційним.
Велика Палата ВС врахувала стандарти ЄСПЛ, згідно з якими кожне рішення про продовження тримання під вартою має відповідати таким вимогам: бути обґрунтованим окремо з огляду на нові фактичні обставини; містити конкретні й не загальні підстави; ґрунтуватися на актуальних доказах, поданих прокурором; передбачати аналіз того, чи не втратили чинність попередні ризики, а практика автоматичного або «формального» продовження строків тримання без належного аналізу суперечить ст. 5 Конвенції.
Суддя зобов’язаний діяти як незалежний і неупереджений гарант прав особи, а не формально схвалювати запити слідства.
З урахуванням наведених стандартів ВП ВС зауважила, що судове рішення стосовно продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою має містити як чітке визначення законодавчих підстав для його продовження, так і дослідження та обґрунтування достовірності обраних підстав у контексті конкретних фактичних обставин вчинення злочину, врахування особи винного та інших обставин (ризиків, наведених у ч. 1 ст. 177 КПК України). Слідчий суддя повинен враховувати, що обмеження розгляду клопотання про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без установлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції.
Велика Палата ВС також послалася на Рішення Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року № 8-р(ІІ)/2024, яким визнано неконституційною ч. 6 ст. 615 КПК України щодо автоматичного продовження тримання під вартою, та від 1 квітня 2026 року № 3-р(ІІ)/2026. З них випливає, що тримання під вартою не може вважатися продовженим автоматично: кожне продовження має ґрунтуватися на перевірці судом підстав і оформлюватися вмотивованим судовим рішенням.
Крім того, ВП ВС зазначила, що заява про перегляд за виключними обставинами не може бути визнана неприйнятною лише з тієї підстави, що вона стосується ухвал про продовження тримання під вартою, а не вироку. Такий підхід узгоджується з постановою Велика Палата від 30 квітня 2025 року у справі № 344/5679/21 та Рішенням Конституційного Суду України від 10 квітня 2024 року № 5-р(ІІ)/2024.
Водночас, вирішуючи питання про відновлення прав заявника, ВП ВС врахувала, що 2 червня 2025 року районний суд ухвалив обвинувальний вирок, яким заявнику за сукупністю кримінальних правопорушень призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років із конфіскацією майна. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили було залишено у виді тримання під вартою.
За практикою ЄСПЛ, моментом «засудження» для цілей ст. 5 Конвенції є вже ухвалення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він не набрав законної сили. З цього моменту тримання під вартою оцінюється за підпунктом «а» п. 1 ст. 5, а не за п. 3 ст. 5 Конвенції. Порушення, констатовані ЄСПЛ, стосувалися періоду до засудження заявника.
Отже, у цій справі правовою підставою обмеження свободи заявника в контексті вимог ст. 5 Конвенції нині є не ухвали районного суду, про перегляд яких просила захисник, а обвинувальний вирок.
За таких обставин скасування ухвали про продовження тримання під вартою саме собою не приведе до відновлення попереднього юридичного стану заявника (restitutio in integrum) у розумінні ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Ураховуючи зміст рішення ЄСПЛ та відсутність у ньому висновку про те, що встановлені порушення Конвенції могли вплинути на подальший загальний результат кримінального провадження стосовно заявника, ВП ВС дійшла висновку, що підстав для вжиття заходів індивідуального характеру з метою відновлення порушених прав заявника немає. Повторний судовий розгляд у кримінальній справі не може бути належним способом захисту його конвенційних прав, за порушення яких було визначено справедливою сатисфакцією виплату коштів.
Велика Палата ВС наголосила, що залишення у вироку запобіжного заходу у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили не звільняє суд від вимог щодо строковості цього заходу (ч. 1 ст. 197, ч. 3 ст. 331 КПК України). Суд має забезпечити визначеність такого рішення, зокрема щодо граничного строку його дії, оскільки інше тлумачення створювало б ризик фактично безстрокового тримання під вартою.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду залишила заяву захисника про перегляд судових рішень за виключними обставинами без задоволення.
Посилання на повний текст постанови ВП ВС від 28 жовтня 2026 року у справі № 504/4983/21 буде невідкладно додано після його оприлюднення в ЄДРСР.


















