В епоху розвитку інформаційних технологій особливо гостро постає питання захисту особистих немайнових прав в мережі Інтернет. Адже сьогодні мережа Інтернет надає можливість кожній людині з легкістю реалізовувати своє конституційне право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Однак, дана свобода досить часто стає причиною недобросовісного використання інтернет-користувачами – «юзерами» мережі Інтернет для поширення недостовірної інформації про інших осіб всупереч  законодавчим вимогам про її достовірність.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією необхідно розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [1].

В свою чергу частина 2 статті 302 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) покладає на фізичну особу, яка поширює інформацію, обов’язок переконатися в її достовірності [2]. Проте, на практиці користувачі Інтернет, розміщуючи інформацію на сайтах, блогах, Інтернет-порталах, персональних сторінках соціальних мереж, нехтують даним правилом. Відтак, останнім часом для України стала досить поширеною  практика оприлюднення дифамаційних повідомлень  (недостовірної інформації про особу, що ганьбить останню), що в свою чергу спричиняє порушення особистих немайнових прав, таких як честь, гідність та ділова репутація.

На перший погляд може здатися, що поширення недостовірної інформації в Інтернеті не призведе до відповідальності, однак, судова практика свідчить про кардинально іншу ситуацію. Зокрема, станом на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень з легкістю можна знайти велику кількість рішень у справах щодо захисту честі, гідності та ділової репутації з використання мережі Інтернет. Наявність таких рішень є закономірним результатом діяльності суду з відновлення порушених прав, адже захист зазначених прав ґрунтується безпосередньо на положеннях конституції.

Факт поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет може стати причиною виникнення цивільно-правової відповідальності винної особи. Адже зважаючи на положення частини 4 статті 32 Конституції України, яка вказує, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї  та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації [3].

Ефективним способом захисту у разі поширення недостовірної інформації в  Інтернеті є вимога про спростування останньої. Дане право передбачене частиною 1 статті 277 ЦКУ, яка вказує, що фізична особа, особисті немайнові права якої були порушені внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації [2].

Насамперед, для характеристики даної категорії справ необхідно з’ясувати, значення наступних понять: «недостовірна інформація», «честь», «гідність» та «ділова репутація».

Недостовірною визнається інформація, що не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Також для правильної кваліфікації поширеної інформації як недостовірної, варто зважати на характер такої інформації, адже саме характер поширеної інформації надає змогу з’ясувати, чи є така інформація фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

В даному аспекті ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» визначає оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири [1]. Важливим є той факт, що оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Таким чином, якщо особа вважатиме, що оціночне судження або думка, поширена в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися тільки наданим їй ч. 3 ст. 277 ЦКУ правом на відповідь [2].

Чинне законодавство України не визначає понять «гідність», «честь» чи «ділова репутація», так як вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту.

Як зазначається в постанові пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року №1 (далі – Постанова № 1) під гідністю варто розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності. Під честю необхідно розуміти позитивну соціальну оцінку особи в очах оточуючих, яка  ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб – підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яка здійснюється такими особами як учасниками суспільних відносин [4].

Відтак, наразі в Україні як і в більшості країн світу однією з найпоширеніших і найдієвіших форм захисту честі, гідності та ділової репутації є судовий захист. Справи даної категорії  підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства за винятком справ щодо захисту ділової репутації між юридичними особами та іншими суб’єктами господарювання, що  підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Для визначення інформації, розміщеної в мережі Інтернет про іншу особу як недостовірної та такої, що принижує честь і гідність останньої необхідно визначити склад даного правопорушення, оскільки правильне визначення складу правопорушення необхідне для обрання належного способу захисту порушених прав.

Відповідь на вищезазначене питання міститься в Постанові № 1, відповідно до якої юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право [4].

Окрему увагу необхідно звернути на питання визначення належних сторін у даній категорії справ.

Так, позивачем у справах про порушення честі, гідності та ділової репутації може виступати будь-яка фізична чи юридична особа, яка вважає, що про неї було поширено будь-яку недостовірну інформацію. Якщо недостовірна інформація поширена відносно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб, за захистом їх прав до суду вправі звернутися законні представники. У випадку смерті особи стосовно якої було поширено недостовірну інформацію, позов вправі подати члени її сім’ї, близькі родичі та інші зацікавлені особи.

З огляду на міжнародну судову практику існують певні особливості у справах стосовно захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб. Зокрема у Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації зазначено: «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. У зв’язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи» [5].

Практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) також поділяє вказану позицію, зазначаючи у своїх рішеннях, що людина, яка стала публічним політиком, сама свідомо обмежила своє право на повагу до особистого, сімейного життя, а отже повинна бути терпимою навіть до жорсткої критики. Зауважується, що посадова чи публічна особа має право на захист свого приватного життя, але межа захисту її репутації повинна бути такою, щоб могла забезпечити вільне обговорення політичних та інших питань, пов’язаних з її діяльністю. Презумується, що такі особи свідомо відкриваються для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків. Першим прецедентом з цього питання стала справа Лінгенса проти Австрії. Суть справи полягала в тому, що журналіста було засуджено національним судом Австрії за дифамацію Федерального канцлера. В свою чергу ЄСПЛ визнав, що такого роду втручання з боку держави у реалізацію свободи слова мотивоване необхідністю захисту репутації інших осіб було непотрібним і спричинило порушення Австрією ст. 10 Європейської конвенції. Подальша практика ЄСПЛ неодноразово підтверджувала дану позицію шляхом прийняття аналогічних рішень у таких справах як «Федченко проти Російської Федерації» від 11.02.2010 [6], «Українська прес-група» проти України» від 29.03.2005 р. [7] та інші справи.

Дещо складнішим питанням з практичної точки зору є встановлення належного  відповідача в даній категорії справ, адже в користувачів існує можливість розміщувати інформацію, залишаючись  невідомим для інших осіб, що безперечно створює для позивача процесуальну неможливість подання позову з огляду на норми ст. 175 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПКУ) [8].

В такому випадку застосовуються положення п. 12 Постанови №1, яка вказує, що належним відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту. У випадку коли автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місце розташування) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації [4].

Таким чином, інформацію про власника веб-сайту можна отримати шляхом направлення звернення (чи адвокатського запиту) до адміністратора сайту або звернення до суду із заявою про витребування доказів відповідно до положень ЦПКУ в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адрес українського сегменту мережі Інтернет. Наразі організацією, що може надати необхідні для суду дані про власника веб-сайту є Об’єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр».

Також одним із способів отримання інформації про власника веб-сайту може слугувати так званий Whois-сервіс, який дає можливість позивачу отримати інформацію про власника доменного імені та IP-адресу.

Певна специфіка наявна у ситуаціях коли інформацію поширено користувачами соцмереж. Адже інколи достовірних доказів належності відповідачу облікового запису може не бути навіть у адміністратора соціальної мережі оскільки особа може зареєструватися під будь-яким ім’ям. Звичайно може виникнути ситуація, коли відповідач у суді визнає, що це його обліковий запис, з якого було поширено недостовірну інформацію про позивача і в такому випадку будуть застосовуватися положення ч. 1 ст. 82 ЦПКУ про те, що обставини, які визнають сторони, не підлягають доказуванню [8]. Однак, випадки відмови відповідача від визнання належності облікового запису досить поширені, і в такому випадку необхідно визначати відповідачем власника веб-сайту відповідно до п.12 Постанови №1 [4]. При цьому варто зазначити, що в українському законодавстві діє правова презумпція, згідно якої, якщо не доведено інше, власником веб-сайту є реєстрант відповідного доменного імені або отримувач послуг хостингу.

Так, наприклад, у випадку з соціальною мережею «Facebook»: реєстрантом доменного імені facebook.com виступає компанія Facebook Inc., що зареєстрована за адресою 1601 Willow Road, Menlo Park, Каліфорнія, Сполучені Штати Америки. Тому видається досить сумнівним  вказувати в якості відповідача компанію Facebook Inc., оскільки є очевидним той факт, що американську компанію український суд просто не зможе зобов’язати виконати своє рішення.

Отже, у такій ситуації, коли автора оспорюваної інформації та власника веб-сайту практично неможливо притягнути до відповідальності можна застосувати положення частини 4 статті 277 ЦКУ, яка зазначає, що судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома [2]. Зокрема, суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт недостовірності цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження.

Окрему увагу треба приділити  питанню доказування у таких справах. Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПКУ позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, що на практиці викликає не малі труднощі, в силу неадаптованого законодавства до вимог часу [8].

Насамперед, варто зазначити, що нотаріальне посвідчення інтернет-сторінки для закріплення факту поширення недостовірної інформації, запропоноване деякими вченими та практиками [9], з огляду на чинне законодавство України є цілком недієвим, оскільки законодавством, що регулює здійснення нотаріальної діяльності, не передбачено вчинення такої нотаріальної дії нотаріусами. Однак, внесення змін до законодавства, які б надали нотаріусу повноваження посвідчувати такі факти, було б досить доречно, зважаючи на досвід інших країн [10].

Способом фіксації факту розміщення в Інтернеті недостовірної інформації про особу, а також змісту такої інформації може бути  збереження на електронних носіях копії Інтернет-сторінки з відповідною інформацією.

Також варто залучити свідків, яким продемонструвати відповідну сторінку в мережі Інтернет, для того щоб вони в подальшому шляхом дачі показань у суді змогли підтвердити автентичність змісту наданої в якості доказу роздруківки Інтернет-сторінки. Окрім цього в якості доказів, які б підтверджували наявність у Інтернеті дифамаційного повідомлення, може бути проведене за зверненням самої особи ІТ-дослідження вказаної веб-сторінки в мережі Інтернет, або проведена на підставі ухвали суду ІТ-експертиза. У такій ситуації доцільно проводити дослідження веб-сторінки без повідомлення про його проведення потенційного відповідача у справі для уникнення випадку, коли останній просто видалить таку інформацію.

Наразі в Україні повноважним суб’єктом з видачі експертних висновків за результатами проведеної фіксації і дослідження змісту веб-сторінки у мережі Інтернет, що дозволяє встановити факт розміщення контенту в мережі Інтернет станом на певний момент часу для доказування в суді є Об’єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр».

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене можна зробити висновок, що існуюче законодавство не відповідає сучасному стану розвитку інформаційних технологій у зв’язку з чим існує ряд прогалин в законодавстві  які потребують законодавчого вирішення. Одним з таких питань є удосконалення способів закріплення доказів, у справах пов’язаних з захистом честі, гідності та ділової репутації в мережі Інтернет. Так необхідно  розширити коло повноважень нотаріуса в частині надання права посвідчувати роздруківки з веб-сторінок для засвідчення факту розміщення та змісту інформації для суду після їх попереднього огляду в мережі Інтернет. Також під час звернення до суду за захистом честі, гідності та ділової репутації необхідно встановити належного відповідача у справі, а у випадку якщо цього зробити неможливо, необхідно звертатися до суду в порядку окремого провадження з заявою про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування.

Список використаної літератури:

  1. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р.  № 2657-XII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення 17.03.2019).
  2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення 17.03.2019).
  3. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення 17.03.2019).
  4. Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи: постанова пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. №1. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v_001700-09 (дата звернення 17.03.2019).
  5. Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12.02.2004 р. URL: http://ru.telekritika.ua/verhovna-rada/2004-02-16/5187 (дата звернення 17.03.2019).
  6. Європейський суд з прав людини: «Федченко проти Російської Федерації»: Страсбург. Постанова від 21.02.2010 р. URL: https://www.lawmix.ru/vas/28174?page=2 (дата звернення 17.03.2019).
  7. Європейський суд з прав людини: «Українська прес-група» проти України»»: Практика Європейського суду з прав людини. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_382 (дата звернення 17.03.2019).
  8. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (дата звернення 17.03.2019).
  9. Маріц Д. Практичні проблеми захисту честі, гідності фізичної осо- би у всесвітній мережі Інтернет / Д. Маріц // Національний юридичний журнал: теорія і практика. – грудень 2016 р. – С. 57–61. URL: http://www.jurnaluljuridic. in.ua/archive/2016/6/part_1/13.pdf
  10. Староста І. як захистити честь, гідність та ділову репутацію в мережі Інтернет / І. Староста // Юридична газета онлайн від 9 червня 2015 р. URL: http://yur-gazeta.com/dumka-eksperta/yak-zahistiti-chest-gidnist-ta-dilovu-reputaciyu-v-merezhi-internet.html

Автор: Ковалевич Ігор,

Призер конкурсу наукових студентських робіт V щорічного тижня цивільного процесу, студент 1-го курсу магістратури факультету цивільної та господарської юстиції Національного університету «Одеська юридична академія»

Науковий керівник: д.ю.н., доцент Андронов І.В.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here