Питання дослідження стандартів доказування є наріжним для процесуальних галузей права, оскільки саме від характеру правовідносин залежить застосування того чи іншого стандарту.

Концепція внутрішнього переконання судді як певного камертону при оцінці доказів була успадкована вітчизняним цивільним процесуальним законодавством: її витоки прослідковуються ще з часів Римської Імперії, поступово вона була рецепійована більшістю європейських країн та знайшла своє відображення і у сучасних європейських процесуальних кодексах.

Посилання на внутрішнє переконання можна знайти і в процесуальних кодексах інших країн.

Однак не можна стверджувати, що оцінка доказів на підставі внутрішнього переконання є свавільною, для її здійснення суд має виконати низку умов:

І саме під час реалізації останньої умови – встановлення достатності доказів – постає питання, а чи дійсно зібраних доказів вистачає для підтвердження чи спростування позиції сторін та з’ясування об’єктивної істини, тобто чи виконано стороною тягар доказування, покладений на неї процесуальним законодавством?

Як слушно зазначає І.В.Андронов, у сучасному цивільному процесуальному праві України покладення на суд обов’язку встановити об’єктивну істину та пов’язувати з нею обґрунтованість судового рішення не вбачається можливим з огляду на посилення засади змагальності судового процесу й неможливості суду проводити розслідування обставин справи за власною ініціативою. Це означає, що неможливість у переважній більшості справ встановити об’єктивну істину залишає певний ступінь сумніву щодо визнання певного факту встановленим.

В той час як країни континентального права схильні до концепції внутрішнього переконання, для країн англо-американського права здебільшого характерне застосування стандартів доказування, зокрема — «балансу ймовірностей». Обидві ці категорії покликані заповнити собою ті прогалини, які неминуче виникають під час дослідження судом обставин справи. Суттєвим недоліком оцінки доказів судом за своїм внутрішнім переконанням є суб’єктивність такої діяльності суду, це – індивідуалізована оцінка доказів. Стандарт «балансу ймовірностей» навпаки, намагається об’єктивізувати оцінку доказів, адже цей баланс має стати очевидним не тільки для самого судді, а й для учасників справи, присяжних, і навіть для будь-якого стороннього спостерігача.

Оскільки в змагальному процесі неможливо встановити об’єктивну істину, суд змушений вдаватися до певних конструкцій та припущень, певною мірою навіть спрощень, які б пов’язували б між собою окремі факти в цілісну картину. А саме наявність стандартів доказування визначає мінімальний ступінь суб’єктивної впевненості судді в істинності спірного факту, при якій суд готовий визнати тягар доведення, покладений на відповідну сторону, виконаним, тягар спростування (доведення зворотного) – таким, що перейшов на опонента, а відповідну фактичну обставину після дослідження і оцінки всіх пред’явлених цією стороною і опонентом доказів – доведеною.

В Англії використовуються два стандарти доказування: «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) — використовується, як правило, у цивільних справах, та вимагає визнавати факт доведеним тоді, коли комплекс представлених стороною доказів дозволяє судді прийти до висновку про те, що спірний факт ймовірніше існує, аніж не існує; «поза розумних сумнівів» (beyond reasonable doubt), який використовується зазвичай в кримінальних справах і є більш суворим, оскільки вказує, що певні сумніви можуть залишатися, але вони повинні бути вкрай несуттєвими.

В США у цивільних справах застосовується схожий цивільно-процесуальний стандарт «превалювання доказів» (preponderance of evidence), і кримінальний стандарт «поза розумних сумнівів». Однак існує і проміжний стандарт – «ясні і переконливі докази» (clear and convincing evidence), який використовується в деяких штатах у спорах про оскарження заповітів з посиланням на неосудність спадкодавця. Британські судді ж заперечують саму можливість існування якогось проміжного стандарту, оскільки це тільки ускладнило б доказування у цивільних справах: незалежно від предмета спору, навіть у «квазікримінальних» справах (наприклад, домашнє насилля) повинен застосовуватися стандарт балансу ймовірностей.

У Великобританії баланс ймовірностей розуміється саме як «рятівне коло для правосуддя». Відома позиція баронесси Хейл (яка в подальшому очолювала Верховний суд Великобританії) у справі про насилля над дитиною, де суддя першої інстанції у справі виявився неспроможним прийняти показання жодного зі свідків, не було інших незалежних доказів, які допомогли б йому. Тому він вважав, що суд не в змозі визначитися зі співвідношенням ймовірностей, що в даній справі будь-яке зловживання відбулося або не відбулося.

Виступаючи у Палаті Лордів (на час розгляду справи цей законодавчий орган виконував роль суду останньої інстанції) Бренда Хейл вказала:

 

У даній справі було надане нове для британської судової практики осмислення «балансу ймовірностей» на прикладі неоднозначної справи щодо відібрання дитини внаслідок насилля над нею: з одного боку це і не малозначний цивільний спір, однак і не кримінальне обвинувачення. Палатою лордів було сформульовано ряд важливих висновків та вдосконалено попередню судову практику щодо стандарту доказування:

  • стандарт доказування «баланс ймовірностей» не є просто припущенням, заснованим на здогадках чи на підозрах: таке припущення обов’язково має засновуватися на певних доказах, яких у сукупності недостатньо, щоб однозначно встановити наявність чи відсутність певного факту. Важливо наголосити, що стандарти доказування не звільняють сторону від тягаря доказування, а лише дозволяють встановити після того, як всі докази подано, чи виконано стороною свій обов’язок щодо доказування, чи достатньо доказів для встановлення певного факту та винесення рішення;
  • чим серйозніше твердження, тим менш ймовірно, що факт мав місце, а відповідно, тим вагомішими мають бути докази на його підтвердження, перш ніж за балансом ймовірностей буде встановлено наявність такого факту (шахрайство є менш ймовірним за недбалість, випадково завдана травма є більш ймовірною за умисну). В найбільш серйозних випадках стандарт балансу ймовірностей у цивільних справах наближається до кримінального стандарту «поза розумним сумнівом», а межа між обома стандартами стає ілюзорною. Наприклад, за позовом про відшкодування шкоди, завданої орендодавцю пошкодженням об’єкта оренди, баланс ймовірностей по-різному впливатиме на кількість доказів в залежності від характеру збитків. У разі незначних пошкоджень меблів, логічно припустити, що пошкодження відбулися внаслідок їх експлуатації орендарем. Тоді наприклад, коли ми кажемо про знищення об’єкта оренди внаслідок пожежі, таку ймовірність вже буде не так просто встановити, адже причиною пожежі можуть бути як необережність орендаря, підпал сторонніми особами або ж несправність проводки, яка була змонтована орендодавцем з порушенням норм пожежної безпеки. В такому випадку позивачу доведеться надати більше доказів на підтвердження того, що саме орендар своєю необережністю чи навмисними діями спричинив пожежу;
  • чим менш ймовірна подія, тим більше має бути свідчень на підтвердження того, що вона дійсно могла мати місце. Те, що певні події трапляються нечасто, не означає що вони взагалі не трапляються. Класична британська ілюстрація цього правила: якщо ми бачимо тварину на газоні, де зазвичай вигулюють собак, то це ймовірніше собака, ніж лев. І навпаки, якщо ми бачимо тварину біля відчиненої клітки з написом «лев» у зоопарку, тим ймовірніше, що це лев, а не собака;
  • між серйозністю твердження (наслідків) та ймовірністю події відсутній прямий зв’язок: деяка серйозна шкідлива поведінка може бути досить поширеною, чи навпаки – траплятися досить нечасто.

Вище було вказано, що баланс ймовірностей «об’єктивізує» доказування – суд не просто посилається на своє внутрішнє переконання (адже незрозуміло, яким чином переконання було сформоване, чи не є таке переконання проявом психоемоційних особливостей судді тощо), а спирається на певні зовнішні орієнтири, щоб сторонній спостерігач, ставлячи себе на місце судді, міг так само дійти висновку, що певний факт є більш ймовірний: часто цей стандарт іменують стандартом 51 відсотка. Якщо позивач виконав свій тягар доказування на 51%, то вважається, що він переміг, якщо 50 на 50 – то позов задоволенню не підлягає в силу рівності ймовірностей.

В арсеналі суддів є низка способів, як виміряти цю незначну перевагу хоча б у один відсоток. На допомогу приходять статистичні дані. Наприклад, дискримінацію жінок під час влаштування на роботу можна довести, в тому числі, даними статистики, які показують, що відсоток жінок на аналогічних посадах є меншим за відсоток жінок, що проживають в даній місцевості. У справах про відшкодування шкоди, завданої лікарськими засобами, так само неможливо встановити точний розмір спричиненої шкоди – адже якщо особа вже страждала на хронічну хворобу, то погіршення здоров’я носить накопичувальний характер, виокремити та оцінити негативний ефект саме медикаментів зазвичай неможливо. В такому разі можуть бути використані результати досліджень препарату – якщо такі побічні ефекти виявлялися, тим ймовірніше, що шкода була завдана саме цим препаратом. Наприклад, у справі Sindell v. Abbott Laboratories позивачка подала позов проти одинадцяти виробників медичних препаратів: вона стверджувала, що компанії-відповідачі знали або повинні були знати, що препарат був причиною онкологічних захворювань у дочок, народжених матерями, які вживали цей засіб. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивачка не могла ідентифікувати належного відповідача та вказати, яка саме компанія виробляла ліки, які приймала її мати, оскільки рецепти та інші можливі докази були знищені.

Верховний суд Каліфорнії скасував рішення суду першої інстанції і постановив: якщо позивачка могла довести своє твердження про недбалість відповідача і спричинення їй шкоди, то вона має право отримати відшкодування цієї шкоди з усіх відповідачів пропорційно їхній частці продажу вказаного препарату у відповідний період за результатами статистичних даних. Суд виходив з того, що якби оцінювалася ймовірність вживання препарату кожного конкретного виробника, то в такому б разі позивачці у жодному випадку не вдалося б подолати 50-відсотковий бар’єр ймовірності, адже більш ймовірним було б, що виробником товару був будь-який інший виробник, ніж відповідач. Однак якщо взяти виробників, частка яких на ринку складала 90%, у сукупності, то ймовірність того, що шкода була завдана будь-яким іншим виробником становитиме всього 10%.

Поступово стандарти доказування набувають відображення і у вітчизняній судовій практиці. Однак через свою історичну непритаманність, не можна сказати, що посилання на стандарти доказування набуло широкого поширення. Тут слід зазначити, що дещо осторонь стоїть судова практика у адміністративних справах, пов’язаних з наданням іноземцям статусу біженця: українськи суди застосовують у своїй практиці Пояснювальну записку про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Пункт 10 Пояснювальної записки вказує, що шукачі притулку не зобов’язані надавати всі необхідні докази: неможливість надати документальне підтвердження на підтримку усних тверджень не повинна, таким чином, перешкоджати прийняттю заяви до розгляду в разі, якщо ці твердження відповідають широко відомим фактам і якщо загальний рівень достовірності заяви досить високий. Саме тому посилання на стандарти доказування бути сприйняті адміністративними судами значно раніше, ніж судами інших юрисдикції.

Найбільш раннє рішення, наявне в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в якому суд застосував стандарт доказування «баланс ймовірностей» — рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 2 листопада 2017 р. про встановлення факту проживання однією сім’єю. Суд вказав, що позивачем не був виконаний свій обов’язок по доведенню позовних вимог і на підставі наданих доказів неможливо зробити висновок, що факти, на які посилається позивач мали місце. Зокрема, позивач стверджував, що він проживав однією сім’єю з померлим, однак із наданих суду доказів вбачається, що померлий проживав в с. Стрільники Чернігівської області, а позивач був зареєстрований в м. Борзна Чернігівської області, де працює, одружений і має від шлюбу дитину, сім’я проживає за місцем його реєстрації.

Свідок (сусід позивача), який сам проживає в м. Борзна, а не в місцевості, де проживав померлий, підтвердив обставини про шлюбні відносини позивача, однак вказав, що, в той же час, він ночував у дядька і жив разом з ним, поховав його за власні кошти. Віддаленість місця роботи позивача від місця проживання померлого та існування у позивача сімейних відносин з іншими особами (ніж померлий), які проживають в іншій місцевості, не дозволили суду зробити висновок, що даний факт мав місце, що стало підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

В іншій справі баланс ймовірностей було застосовано у ситуації, коли показання свідків суперечать один одному. Позивач стверджував, що сусід викосив та забрав сіно, що росло на його земельній ділянці, щодо якої існує спір. В матеріалах справи є докази, що відповідач як завжди почав косити траву, однак виявилось, що позивач вже приватизував спірну земельну ділянку і проти косіння трави заперечує.

Відповідно до акту обстеженням комісією земельної ділянки позивача, встановлено, що трактористом на прохання відповідача було викошено траву на земельній ділянці, хоча свідок позивача (депутат сільської ради) перед судом вказав, що коли він прибув на ділянку, сіно було викошене, проте, хто і коли його викосив він не бачив, хоча і підписав відповідний акт обстеження. Інший свідок в судовому засіданні пояснив, що сторони по справі є його сусідами, а земельна ділянка весь час оброблялась відповідачем, який на ній і скошував сіно, проте, хто в 2017 році скосив сіно і обробляв її, свідок не знає. Наступний свідок пояснила, що вона виїхала на місце і особисто бачила, як тракторист скошує сіно, а відповідач був на городі разом з трактористом, проте тракторист, залучений у якості свідка, вказав, що він сіно на земельній ділянці позивача не косив і не бачив, хто міг косити сіно.

Таким чином достовірних доказів, які б однозначно підтверджували, що сіно було скошене самим відповідачем, або на його замовлення, до суду надано не було Однак саме завдяки встановленому балансу ймовірностей за даних обставин було встановлено, що вірогідність скошення трави відповідачем є вищою, аніж будь-якою іншою особою.

Одним з перших рішень суду касаційної інстанції, в якому суд вдався до балансування ймовірностей, є Постанова Касаційного господарського суду від 31 січня 2018 року у справі № 910/8763/17 (судді Міщенко І.С., Берднік І.С., Мачульський Г.М.) [7]. Суд зазначив, що при оцінці достатності доказів діють спеціальні правила — стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність. Однак яким чином стандарти доказування були застосовані у даній справі – суд не розкрив.

Пізніше, у Постанові від 11 квітня 2018 року по справі № 910/12827/17 Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (судді Суховий В.Г., Берднік І.С., Міщенко І.С.) вже не просто зроблено посилання на стандарт доказування, а вказано на підстави його застосування: доводи позивача, викладені ним у позовній заяві та касаційній скарзі є сумнівними, адже не випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, що не узгоджується зі стандартом доказування “поза розумним сумнівом”.

14 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в своїй Постанові по справі №  905/2382/17 зазначив, що принцип змагальності сторін у господарському судочинстві не передбачає обов’язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона, на яку покладено тягар доказування, стверджує, а інша сторона не надала заперечень. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В іншій справі, суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу про забезпечення позову, вказав, що позивачем не надано переконливих аргументів (доказів) на підтвердження того, що державне підприємство “Державний експертний центр Міністерства охорони здоров’я України” обов’язково надасть висновок про безпечність, ефективність та якість лікарського засобу, що буде підставою для Міністерства охорони здоров’я України здійснити реєстрацію лікарського засобу. Однак суд Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що суд апеляційної інстанції тим самим встановив для позивача надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування без урахування тієї мети, яку переслідує особа, звертаючись до Центру із заявою про державну реєстрацію лікарського засобу і наслідків досягнення такої мети. Фактично, апеляційний суд з метою забезпечення позову зажадав від позивача доведення не тільки потенційних ризиків подальшого невиконання судового рішення, а й того факту, що відповідач у справі обов’язково надасть висновок про безпечність, ефективність та якість лікарського засобу.

Співвідношенню стандартам “поза розумним сумнівом” перед стандартом “баланс ймовірностей” 08 жовтня 2019 року надала  свою оцінку Велика Палата Верховного Суду, зазначивши, що обираючи стандарт доказування, який має використовуватися в дисциплінарних провадженнях, і беручи до уваги публічно-правову природу дисциплінарної відповідальності, слід віддати перевагу стандарту “поза розумним сумнівом” перед стандартом “баланс ймовірностей”. Він означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що у його достовірності взагалі немає сумнівів, але означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними.

Підґрунтям стандарту “поза розумним сумнівом” є фундаментальна цінність суспільства — гірше осудити невинного, ніж дозволити винному уникнути покарання; відповідно суспільство, яке цінує добре ім’я і свободу кожного, не повинно засуджувати людину, коли є розумні сумніви в її винуватості.

Певною мірою запозичення стандартів доказування пояснює використання національними судами практики Європейського суду з прав людини – в його рішеннях зазвичай не міститься оцінки доказів справи, що розглядалася національними судами, крім випадків, коли неналежно проведена оцінка могла призвести до порушення права особи на справедливий суд.

До речі, на практиці ЄСПЛ можна прослідкувати як стандарт балансу ймовірностей поширюється країнами Європи: перші згадки про такий стандарт можна віднайти виключно у справах проти Великобританії (Handyside v. The United Kingdom, 5493/72 ; Ireland v. The United Kingdom, 5310/71; The Sunday Times v. The United Kingdom (No. 2),  13166/87; Observer And Guardian v. The United Kingdom, 13585/88; L.C.B. v. The United Kingdom 23413/94; A. v. The United Kingdom 25599/94). Потім з’являються рішення за скаргами проти інших країн, однак і в них ЄСПЛ не надає оцінки стандартам доказування, а лише відображає, що вони були застосовані національними судами (Schuler-Zgraggen v. Switzerland, 14518/89; Sevtap Veznedaroğlu v. Turkey, 32357/96; Case Of Caloc v. France, 33951/96).

В цей період навіть деякі судді критикували ЄСПЛ у тому, що Суд є єдиним судом в Європі, який вимагає доказів «поза всяким розумним сумнівом» у некримінальних справах (частково окрема думка судді Бонелло у справі Sevtap Veznedaroğlu v. Turkey, 32357/96 щодо катувань заявника продовжила дискусію щодо доцільності застосування більш жорсткого стандарту, розпочату у справі Ireland v. The United Kingdom, 5310/71). В окремій думці вказано, що доказ «поза всяким розумним сумнівом» відображає максимальний стандарт, який має відношення і бажаний для встановлення кримінальної відповідальності. Але в інших областях судового розслідування стандарт доведення повинен бути співрозмірний меті, яку переслідує пошук істини: вищий ступінь визначеності в кримінальних справах та можливий ступінь ймовірності в інших. Зіткнувшись з суперечливими версіями, Суд зобов’язаний встановити (1) на кого закон покладає тягар доведення, (2) чи перешкоджають будь-які правові презумпції на користь однієї з протилежних версій, і (3) «баланс ймовірностей», яка з суперечливих версій видається більш правдоподібною і такою, що заслуговує довіри. Покладення на жертв катувань обов’язку доказування «поза розумним сумнівом», покладає на них тягар, який так само неможливо виконати, як несправедливо просити. Скарга одиночної жертви майже завжди стикається з запереченням, «підтвердженим» багатьма.

У справі Phillips v. The United Kingdom, 41087/98 ЄСПЛ вперше розмежував застосування стандартів доказування у кримінальній та квазікримінальній справі – ЄСПЛ не знайшов порушень у діях британського суду, який вирішив конфіскувати гроші, отримані від продажу наркотиків, керуючись балансом ймовірностей. При цьому, як зазначає ЄСПЛ, заявник не був позбавлений можливості за так само за допомогою балансу ймовірностей  довести отримання коштів іншим шляхом, ніж продажем наркотиків. Така позиція пройшла перевірку часом у нещодавній справі Balsamo v. San Marino  20319/17, 21414/17 Європейський суд задовольнився використанням цивільного стандарту доказування у кримінальній справі про відмивання доходів під час вирішення національним судом питання про конфіскацію майна — коли наказ про конфіскацію коштів, здобутих злочинним шляхом чи отриманих від тяжких злочинів, був результатом цивільного судочинства, ЄСПЛ не вимагає доказів «поза розумним сумнівом» щодо незаконного походження власності в таких процедурах. Замість цього, встановлення високої ймовірності незаконного походження коштів в поєднанні з нездатністю власника довести зворотне є достатнім для цілей визначення пропорційності втручання у права власника. Також баланс ймовірностей може бути застосовано при вирішенні питання, пов’язаного із виплатою компенсації підозрюваному, відносно якого винесено виправдовувальний вирок, чи особі, яка є постраждалою від дій виправданого підозрюваного (наприклад, у випадках, коли спричинена шкода здоров’ю не може бути кваліфікована як злочин).

 

 

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here