Щороку кафедрою цивільного процесу Національного університету «Одеська юридична академія» проводиться науково-творчий марафон «Тиждень цивільного процесу», одним із заходів якого став Конкурс наукових робіт, що відбувся 30 березня 2021 року.

Відзначаючи переможців — молодих правників видання «Я і Закон» публікує конкурсні роботи переможців.

 

ІІІ місце

Піть І. Ю.

 

Гарантуючи судовий захист прав і свобод людини і громадянина, Конституція України закріплює обов’язок держави забезпечувати кожному можливість безперешкодно і ефективно відновлювати свої права шляхом звернення до суду. Підвищення доступності правосуддя, оптимізація судового процесу за критеріями часу, витрачених грошових коштів, а також кількості процесуальних дій, необхідних для захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права, є одним із пріоритетних напрямів розвитку вітчизняного законодавства. У зв’язку із цим виникає необхідність використання не лише загального, «класичного» позовного провадження, але і особливих спрощених порядків судочинства, одним із яких є наказне провадження.

Наказне провадження у межах вітчизняної правової системи є достатньо новим цивільно-процесуальним інститутом. Він був запроваджений у 2004 році та зумовлений потребами судової практики у зв’язку з недоцільністю використання складної цивільної процесуальної норми позовного провадження для вирішення ряду спорів [1, с. 142]. З тих пір зазначений інститут набув значного розвитку, проте навіть сьогодні існує багато проблем як на доктринальному, так і на практичному рівні, пов’язаних із 1) формою заяви про видачу судового наказу; 2) окресленням переліку вимог, за якими може видаватись судовий наказ, та обранням найбільш прийнятної моделі їх нормативного закріплення, 3) нераціональністю строків видання судового наказу та оскарження відмови у видачі судового наказу, 4) недосконалістю порядку скасування судового наказу, 5) обмеженістю застосування електронної форми заяви про видачу судового наказу тощо. З метою вирішення зазначених проблем особливої актуальності набуває дослідження інституту наказного провадження за допомогою арсеналу порівняльно-правовій методології.

Першим питання, щодо якого з-поміж науковців немає єдності, є можливість впровадження в Україні стандартизованих бланків та електронної автоматизованої обробки даних, котрі передбачені Регламентом № 1896/2006 «Про введення європейського наказного провадження», який був прийнятий 12 грудня 2006 р. Європейським парламентом і Радою ЄС [2, с. 42]. Більшість вчених, обстоюючи доцільність внесення вказаних змін, посилаються на позитивний досвід європейських країн, котрі застосовують так звану «бездокументарну» форму наказного провадження (Німеччина, Швеція, Австрії).  Проте, розглядаючи моделі наказного провадження лише крізь призму класифікації їх форми, науковці не звертають увагу на зміст таких моделей наказного провадження, котрий є першочерговим, висхідним щодо форми. Так, якщо в Україні судовий наказє виконавчим документом,який надає особі право за допомогою уповноважених суб’єктів примусово стягнути заборгованість; то, наприклад, у Німеччині він має зовсім інше змістовне наповнення.

Характерною ознакою наказного провадження Німеччини є його двоступенева структура. Вона має прояв у тому, що спочатку боржник лише інформується про а) обов’язок виконати зобов’язання перед кредитором протягом двотижневого строку або у випадку безпідставності вимог б) про можливість використати засоби процесуального захисту. Тобто на цьому етапі судовий наказ лише підтверджує існування зобов’язання боржника перед кредитором, а також ніби «нагадує» боржнику про необхідність сплати боргу.Відповідно, межа доказування безспірності вимог є набагато нижчою, оскільки судовий наказ на цьому етапі не є виконавчим документом. Це дозволяє у поєднанні із розвиненою електронною системою документообігу використовувати стандартизовані бланки замість розгорнутих заяв гнучкої форми. А вже після спливу двотижневого строкуу заявника виникає право на подання клопотання щодо винесенні наказу про виконання, а на його основі видачі виконавчого листа[3, с. 74]. Таким чином, впровадження формалізованих заяв є проблематичним в Україні через відмінне змістовне наповнення цієї особливої форми судових рішень в країнах Європи.

Не дивлячись на це, запровадження електронної форми судового наказу однозначно позитивно сприяло б розвитку наказного провадження в Україні, що дало б змогу зменшити навантаження на судову систему. Сьогодні відповідно до ч. 4 с. 163 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) кредитор може надіслати заяву в електронній формі, проте лише у випадку, якщо боржник має офіційну електронну адресу[4]. Зазначене свідчить про достатньо обмежене застосування електронної форми наказного провадження, що негативно впливає на швидкість розгляду заяв про видачу і заяв про скасування судового наказу. Слід зазначити, що Проектом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження електронного наказного провадження у цивільному та господарському судочинстві» було здійснено спробу імплементувати польську концепцію електронного наказного провадження [5]. Проте внаслідок значної кількості недоліків (переважно технічного характеру) законопроект не було прийнято. Сьогодні ж у рамках запровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи вбачається можливим втілення дієвої моделі електронного наказного провадження.

Загалом, проаналізувавши положення Розділу ІІ ЦПК України, можемо дійти висновку, що українська модель наказного провадження характеризується такими ознаками: а) перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним; б) такі вимоги є конкретизованими та маютьвиключно грошовий характер; в) розгляд заяви про видачу судовогонаказу здійснюється без проведення судового засідання; г) апеляційний перегляд судового наказу є неможливим. Зазначені ознаки дозволяють порівнювати елементи вітчизняного інституту наказного провадження із інститутами лише тих країн, що мають ідентичну або близьку до ідентичної модель такого провадження. Слід зазначити, що більшість вчених, здійснюючи таке порівняння, роблять висновок, що в зарубіжних моделях досліджуваний інститут врегульований набагато краще, зокрема і у контексті обсягу вимог, за якими може бути видано судовий наказ.Пропонуємо розглянути останній аспект детальніше

Положення ч. 1 ст. 161 ЦПК України визначає перелік із семи вимог, на виконання яких може бути виданий судовий наказ. Усі вони, як вже зазначалося, мають грошовий характер та відрізняються від інших зобов’язань тим, що їх безспірність може бути доведена письмовими та електронними доказами. З цієї точки зору, ефективною є адаптація деяких вимог молдавської моделі наказного провадження, котрих у приписах ст. 345 ЦПК Республіки Молдови нараховується сімнадцять. Серед них можемо виокремити: а) вимоги, пов’язані із неповерненням книг, взятих у бібліотеці; б) вимоги, пов’язані із оплатою рахунків-фактур; в) вимоги, засновані на опротестуванні векселя; г) вимоги засновані на нотаріально посвідченій угоді; д) вимоги, що виникають із придбання речі в кредит або отриманні її на умовах лізингу; е) вимоги, спрямовані на здійснення заставного права [6].

Слід зауважити, що деякі науковці наполягають на включенні в ЦПК України вимог, заснованих на заборгованості зі сплати податків та обов’язкового соціального страхування, а також вимог органів поліції, податкової служби, пенітенціарних органів щодо компенсації витрат на розшук та доставляння фізичних осіб. Схожі положення, до того ж, містяться в положеннях ЦПК Республіки Білорусь[2, с. 44]. Проте, на нашу думку, щодо таких підстав необхідно також враховувати особливості національного законодавства, адже юридичні спори в Україні між суб’єктами публічного сектору і приватними особами вирішуються в судах адміністративної та господарської спеціалізації, а не цивільними.

Питання визначення обсягу вимог, на виконання яких може видаватись судовий наказ, пов’язаний не лише з кількісним аспектом, але і з якісним. Останній полягає, зокрема, у тому, що підстави надання судового наказу можуть мати не лише грошовий характер, але і будь-який майновий. При цьому, головною обов’язковою ознакою зазначених вимог залишається їх безспірність. Так, наприклад, у ЦПК Російської Федерації судовий наказ може видаватись щодо витребування рухомого майна, вартість якого не перевищує п’ятисот тисяч рублів [7]. Вважаємо, що таке положення може бути адаптовано і в українське законодавство із визначенням верхньої межі вартості рухомого майна із розрахунку на розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян замість рублів.

Достатньо важливим і прийнятним для адаптації з російської моделі наказного провадження є також можливість стягнення не лише «нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку» (п.1 ч.1 ст. 161 ЦПК України), але й інших сум, передбачених трудовим законодавством, котрі можуть не виплачуватись роботодавцем працівникові, наприклад, виплати на відпустку працівника, виплати при звільненні тощо [7]. Проте з точки зору технічного вирішення зазначеного питання ми не можемо погодитись із пропозицією вчених  О. В. Нестерцова-Собакар та Ю. В. Свистар, котрі пропонують доповнити положення щодо надання судового наказу на виконання вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати конструкцією «інші платежі» або «інші виплати», оскільки останні суперечать сутності української моделі наказного провадження [1, с. 146]. Як вже зазначалося, його обов’язковою ознакою є закритість переліку підстав надання судового наказу та їх конкретність. Відповідно, досліджені зміни можуть бути впроваджені лише шляхом чіткого переліку платежів, що можуть бути стягнені з роботодавця.

Наступним суперечним аспектом наказного провадження є питання тривалості строків подання заяви про скасування судового наказу. Відповідно до ч. 1 ст. 170 ЦПК України такий строк становить п’ятнадцять днів з дня вручення копії судового наказу та доданих до неї документів боржникові[4]. Проблемність зазначеного строку полягає у тому, що він майже унеможливлює подачу заяви боржником, що, наприклад,знаходиться закордоном або не зібрав усіх необхідних доказів для підтвердження спірності матеріально-правової вимоги. Більш того, ч. 2 зазначеної статті унеможливлює подачу заяви про скасування судового наказу в електронній формі, що також обмежує можливість боржникові оскаржити наказ у п’ятнадцятиденний строк. Відмітимо, що німецьке законодавство, на противагу українській моделі, дозволяє подавати такі заяви в електронній формі, у свою чергу, ЦПК Франції встановлює для аналогічної мети строк в один місяць, в Іспанії – 20 днів, а в Італії – 40 [1, с. 146].

Таким чином, законодавство країн Європи та пострадянського простору містить як положення, що можуть бути адаптовані українським цивільним процесуальним законодавством, так і такі, що є йому онтологічно невластивими. Відповідно, пропонуємо:

1) впровадити концепцію електронного наказного провадження, зокрема втілити електронну форму подання заяви на оскарження судового наказу;

2) передбачити можливість заявнику отримати судовий наказ на виконання вимог не лише грошового характеру, але і пов’язаних із витребуванням рухомого майна із чужого незаконного володіння;

3) доповнити перелік підстав отримання судового наказу;

4) подовжити строк, протягом якого боржник може подати заяву про скасування судового наказу

Список використаних джерел

  1. Нестерцова-Собакарь О.В., Свистак Ю.В. Правове регулювання інституту наказного провадження: зарубіжний досвід та вітчизняні особливості. Науковий вісник ДДУВС.2017. № 3. С. 140-147.
  2. Верницький Ю.С.Наказне провадження в Україні та міжнародний досвід. Актуальні проблеми приватного права: збірник тез Всеукраїнської студентської науково-практичної інтернетконференції. Ірпінь.2019. 170 с. URL: http://ir.nusta.edu.ua/jspui/bitstream/doc/3720/1/3926_IR.pdf(дата звернення: 22.03.2021).
  3. Иванов В. М. Приказное производство в Германии. Теория и история права и государства, история учений о праве и государстве. 2017. № 1(13). С. 70-74 URL: https://cyberleninka.ru/article/n/prikaznoe-proizvodstvo-v-germanii/viewer(дата звернення: 22.03.2021).
  4. Цивільний процесуальний кодекс України : Закон України від 18.03.2004. № 1618-IV URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/1618-15(дата звернення: 22.03.2021).
  5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів Українищодо запровадження електронного наказного провадженняу цивільному та господарському судочинстві: Проект Закону України від 13.01.2016№974-VIIIURL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57662 (дата звернення: 22.03.2021).
  6. Гражданскийпроцессуальный кодекс: ЗаконРеспублики Молдоваот 30 мая 2003 года № 225-XVURL: http://continent-online.com/Document/?doc_id=30397949#pos=5;-143&sdoc_params=text%3D%25D0%25BF%25D1%2580%25D0%25B8%25D0%25BA%25D0%25B0%25D0%25B7%26mode%3Dindoc%26topic_id%3D30397949%26spos%3D1%26tSynonym%3D1%26tShort%3D1%26tSuffix%3D1&sdoc_pos=1 (дата звернення: 22.03.2021).
  7. Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерацииот 14.11.2002 N 138-ФЗURL: http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_39570/(дата звернення: 22.03.2021).

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here